ти дайош… – Степан здивовано похитав головою. – Ладно, дадім тєбє балон.
Балоном він називав п’ятилітрову пластикову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поряд із моїм рюкзаком.
– Ето ж пустиня, – сказав він трохи роздратовано. – Тут тєбє ні крана, ні півной!
Я кивнув, даючи йому зрозуміти, що сам усвідомлюю свій ідіотизм. Треба сказати, що я дійсно в цей момент гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чорт-зна де і збирався через хвилин двадцять опинитися ще далі від доріг і від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п’ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.
Стало якось не по собі. Але берег невблаганно наближався. Залишалося до нього вже метрів сорок чи тридцять. Кам’яне плато, підмите біля підніжжя хвилями і ними ж зализане, здіймалося метрів на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалась, і там уже хвиля облизувала каміння, що обсипалося вниз, а по ньому, як по сходах, можна було забратися вгору.
У якийсь момент шхуну труснуло, і Степан, зігнувши шию в бік кабіни, крикнув:
– Марат, стопорі!
До берега залишалося метрів три.
– Давай твої вєщічкі сбросім, штоб нє намоклі, – сказав Степан, підходячи до рюкзака.
Розгойдавши вдвох рюкзак, ми викинули його на берег, потім поряд із ним упала і каністра з водою.
– Приґай! – сказав мені Степан, киваючи головою в бік берега. – Скоро солнце пріжаріт – за пять мінут висохнєш!
Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм та, відштовхнувшись ногами від борту, шубовснув у джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.
– Ей, – гукнув мене Степан, коли я в обважнілому від води одязі вибрався на вузький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Єслі што пєрєвезті надо – ми всєґда можем! Разищі! Шхуна «Старый товарищ».
Знову неголосно загарчав дизельок, і шхуна повільно попливла вліво, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.
У міру того, як «Старый товарищ» віддалявся, я все гостріше й гостріше відчував свою самотність. І ось уже коли і слід «товарища» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття близьке до приреченості. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам’яне підвищення, як виявилось, укрите теплим піском. Озирнувся на всі боки. Присів на пісок поряд із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, і вітерець, який ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Йти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні взагалі якихось знань про пустелю. Зате була вода і рибні консерви, але одне не замінювало іншого. Треба було налаштовувати себе на прийняття рішення, але я розумів, що ніяка логіка мені не підкаже – в якому напрямку йти. Треба було запитати у Марата або Степана, але у мене просто не вистачило на це розуму.
«Гаразд, поки що піду вздовж берега, – вирішив я. – Може, куди вийду?! Але спочатку треба висохнути…»
Я
