у мене посмішку. Але треба ж хоч від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла захищати мене двадцять чотири години на добу.
Об одинадцятій годині я вже зателефонував до фірми з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут же ми підписали віддрукований на комп’ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, – усього триста баксів.
Поставивши підпис на договорі, я відчув себе впевненіше. Помітив і свіжосвітне сонце за вікном, і горобине цвірінькання почув. Життя тривало, і треба було його продовжувати, беручи від нього максимум і віддаючи мінімум, аби того, що залишалося, вистачило надовше.
13
Минуло два дні, і квартира моя перетворилася на фортецю. Коли важкі броньовані двері було встановлено і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило почуття свободи. Захищеність моєї квартири на деякий час передалась мені. І пішов я, захищений, прогулятися по вулиці.
Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, ніби збиралося падати. На місці укладання під асфальт невинуватого патріарха Володимира було порожньо, і я неспішно пройшов повз його небажану могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з дверей якого час від часу з’являвся лисий чоловічок-боровичок із стільниковим телефоном у руці і саме з вулиці перед штабом вів свої, мабуть, секретні телефонні переговори. Але зараз і його не було. Тільки рідкісні, не організовані ні в мітинг, ні в ходу перехожі траплялися мені на шляху.
Я йшов і думав про це невиправдане відчуття свободи, яке дарували мені нові залізні двері. Несподівано поруч зупинилася «дев’ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п’яти в синій футболці.
– Чуєш, як до Бессарабки проїхати? – запитав він.
Я пояснив і потім провів машину поглядом. Номери у цієї «дев’ятки» були одеські.
Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє почуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, не дарма. Я почав із обережністю кидати косяки на всі боки і тут же накосив поглядом уже знайому чорняву парочку, яка зустрілася мені нещодавно разів три за день. Вусатий чолов’яга дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.
«Знову випадковий збіг? – подумав я. – Чи вони живуть десь неподалік?»
Обійшовши навколо Золотих воріт, я повернувся додому.
Того ж вечора пролунав телефонний дзвінок.
– Як іде збір зелених? – запитав мене знайомий голос.
– Ніяк, – відповів я.
– Дивись, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо – не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук – переселимо тебе на дошку з назвою «Знайти людину». Зрозумів?
Відповіді на своє «зрозумів» мовець не очікував
