не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але поки я був усередині – побоюватися мені не було чого.
Проте, я був наляканий. Якось навіть мені самому здалося дивним, що ось, минулої ночі мене вдарили на кладовищі лопатою по голові, та й узагалі – чим я займався? Розкопував могилу, хоч і чужими руками. І не боявся. А тут – зовсім інша реальність. І ось – я сиджу, як у фортеці, але боюся.
Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.
Через хвилину знову задзвонив телефон. Я підняв трубку і тут же опустив її на місце.
Телефон знову задзвонив.
Цього разу я підніс трубку до вуха.
– Колю!.. Ти? – прохрипів Грищенко.
– Еге ж… Що відбувається?
– Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я вранці під’їду! До побачення.
І знову короткі гудки.
Я поклав трубку на стіл. Подумав, що на цю ніч телефонних розмов мені вже вистачить.
Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось застукав по дверях. Наполегливо і голосно.
Я лежав нерухомо на спині, в напруженні. Лежав і чекав тиші. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так і не заснув.
На початку дев’ятої, відчуваючи себе розбитим після безсонної ночі та нервових потрясінь, я заварив чай і ввімкнув телевізор. Всі свої дії я робив надзвичайно обережно і тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, небагато звуків долітало до нутрощів складу дитячого харчування. Чути було, як проїжджали повз нього машини. Потім одна з них під’їхала і затихла десь поруч – здається, за стіною розташовувався ще один склад, а ось що було на верхніх поверхах цієї будівлі – я не знав.
Я пив чай і чекав, коли настане дев’ята година – час, коли зазвичай приходив Грищенко. Незабаром дев’ята настала. По телевізору пішла реклама зубної пасти, і я його вимкнув, ніби це могло прискорити плин часу.
Але Грищенка не було. Я подивився на всякі папірці, притиснуті листом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу – візитки, якась накладна. Тут же був аркуш із телефонами нічних охоронців, включаючи мене, під ним – номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на іншому кінці дроту ніхто не брав трубку.
О десятій я відчув себе незатишно. Пройшовся кілька разів по складу, поглядаючи на ці картонні ящики. Задумався про нічну метушню, через яку зараз боліла голова. І чого сюди ломитися? Невже через прострочене дитяче харчування?
Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Після деяких сумнівів розірвав клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, і заглянув усередину. В ящику лежали бляшанки з синіми наклейками, на яких безтурботно і почасти безглуздо всміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них у руки, струснув. Почув важкий рух угору-вниз якоїсь борошноподібної маси – бляшанка була неповною, але в цьому не було нічого особливо дивного.
Із
