чи то Клим.
«Гаразд, – подумав я. – Все це цікаво, але як казав мій знайомий алкоголік, сусід по старій квартирі: «Життю можна радіти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа і, можливо, навіть збагачуся духовно, але треба і на молочну ковбасу заробляти…»
Сховавши рукописа назад у теку і ще разок приклавшись носом до своєї руки, що пахла корицею, я пішов одягатися. Кожна третя ніч була в якомусь сенсі бойовою – я охороняв склад фінського дитячого харчування, що належав благодійному фонду «Корсар».
7
Прийнявши зміну в охоронця Вані, студента інституту фізкультури, я всівся за старий канцелярський стіл, на якому стояв повний набір нічного сторожа: електрочайник, маленький переносний телевізор, гумовий кийок, телефон і газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мінімальними і не порушували бажання до останньої краплі крові охороняти довірені матеріальні цінності. Але зарплату тут платили справно, та й місце здавалося досить безпечним – дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящиків, прострочене, навряд чи викликало інтерес у якихось сучасних експропріаторів.
Повз ящики і стіл пробіг ліниво товстий щур. Я провів його глузливим поглядом. Увімкнув телевізор і пішов із чайником до умивальника, що був за три кроки – починався ритуал «включення» в роботу. Після чаю та кількох фільмів зазвичай складалися під стінкою в ряд чотири стільці, і я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, після якого у відчинені двері входив голова «Корсара» Грищенко зі старим портфелем-дипломатом, який давно втратив свої дипломатичні форми. Грищенку було років п’ятдесят, і зовні він скидався на класичного бухгалтера – товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усміхатися він, здається, не вмів, але сам вираз його обличчя – вічно спантеличений – міг викликати усмішку в кого завгодно.
Пробігши поглядом просторе напівпідвальне приміщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеєні сині квадратики паперу із зображенням щасливого малюка, він зазвичай мені кивав. Це означало, що я – вільний. І я йшов на три дні та дві ночі до наступного чергування.
Цієї ночі мені не судилося виспатися на робочому місці. Спочатку в самій середині якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у ній лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже і тому я терпляче запитував: «Алло!»
– Зачини двері! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. – Підіпри їх чимось…
– Так вони зачинені! – сказав я, оглядаючись на важкі металеві двері, засунуті на два засуви.
Грищенко опустив трубку на важіль, навіть не попрощавшись. Я вчинив так само і продовжив дивитися в маленький чорно-білий екран, на якому щойно погані бандити продірявили на решето з автомата одного хорошого і на його білій сорочці виступили плями чорної крові.
Додивившись
