на годинник – він показував пів на другу. І перше ж запитання, що виникло в моїй голові, було – які це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було встати, відчинити двері й визирнути на вулицю: якщо світло – значить, день. Найпростіше рішення, проте, виявилося важко здійсненним. Всістися на одному зі стільців мені вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж ліг у початкове положення. Через хвилин п’ять спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, незважаючи на біль, у сидячому положенні. Почав повільно рухати руками, здійснювати якісь мікровправи, напружуючи м’язи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки – до канцелярського столу. Нарешті вже сів за цей стіл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд із електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалась і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пішов на бляшанку «дитячої суміші».
«Так, – подумав я. – Скоріше, це засіб для польотів, ніж молочна суміш…»
Посидівши трохи, я підійшов до залізних дверей і прислухався – за ними панувала тиша. «Значить, – подумав я, – це ніч… Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже у Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому б не вдалося сюди ввійти, адже двері були засунуті зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, телефонував…»
Хвилювання закрадалося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Щоправда, у мене була можливість покинути цей склеп. Треба тільки мати деяку кількість удачі, щоб покинути це місце непомітно й забути про все, як про політ у космос, що не відбувся. Хоча, політ відбувся. Я його пам’ятав у найдрібніших деталях, а коли б я був художником, зміг би й намалювати деякі з метеоритів і комет, що зустрілися мені у відкритому просторі.
На стіні над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі та подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки з Освенцима. Можливо, це і було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого носа, що загострився по-покійницьки.
Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди з’їв принесений із собою бутерброд з молочною ковбасою. Хліб уже задерев’янів, а ковбаса була така далека від свіжості, як я був у цей момент далекий від ситості.
Увімкнув електрочайник і знову подивився на бляшанку розчинної кави, а потім – автоматично – на «дитячу суміш».
«Ні, – подумав я. – З кавою почекаємо, а то ще один такий політ, і я помру від фізичного виснаження».
Я заварив собі чаю. Подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Тиша. Навіть щури нічим не видають своєї присутності.
