присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Скоріше за все, це був випадковий збіг – зі мною так трапляється: ходиш по місту і три-чотири рази стикаєшся віч-на-віч із однією й тією ж людиною, яка легко запам’ятовується. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважає, та й сам ти починаєш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожі ні на бандитів, ні на наркоділків, так що ніякого відношення до того, що сталося на складі «дитячого харчування» вони мати не могли.
11
Уночі мене розбудив телефонний дзвінок.
– Чуєш, козел? – увірвався в мою сонну голову неприємний чоловічий голос із хрипотою. – Тебе просили вийти, але ніхто не просив зачиняти за собою двері! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайві клопоти. Рівно через тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш – твої проблеми. Квартиру заберемо.
– Хто це? – інстинктивно вирвалось у мене.
– Ти що не зрозумів? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!
Короткі гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав її біля вуха. Сон пройшов, і на його місце просочувалося відчуття тужливої та брудної реальності.
«І чого я дійсно ці двері зачинив? Може, і втікати б не довелося, якби замок не клацнув…»
Туга опановувала мене. Ніч було зіпсовано, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за зачинені складські двері, не були схожі на жарт.
Я підвівся, повештався по кімнаті, освітленій тільки тьмяним нічним свіченням неба, що пробивалося крізь вікно і робило темряву доступною оку. Знову ніч виявилася марним часом доби – тепер уже мені не заснути.
Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і сів за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзар» і, все ще мружачись, звикаючи до кухонної лампочки без абажура, що вільно, як повішеник, хилиталася на дроті під стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле і загадкове, що відволікає мене від тьмяної щоденної реальності.
Напевно, читати рукопис Гершовича було б цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар мав вигляд окремої картинки, красиво оформленої, взятої в рамку, так що можна було цю картинку і розглядати й обмірковувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.
«Чоловік усе життя бореться зі своїм нібито природним призначенням «бути сильним», він витрачає іноді все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати і дає йому тільки жінка. Всякий вияв природної чоловічої якості він присвячує пошуку цього захисту. У політиці цей природний процес використовується якраз для ін’єктування патріотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батьківщині, зображує жінку, і часто у войовничій позі. Жінку – захисницю слабких, тобто чоловіків».
Гіркота кави осіла на язиці, й мені захотілося затримати цей смак
