діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.
У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось оживляло мене, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій теці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я дивився на нього тепер, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей і думок цього покійного аматора-філософа не згас. Скоріше навпаки.
Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут іще згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома бляшанками «молочної суміші». Сходив туди, переклав бляшанки в кухонну тумбочку – все-таки, хоч що б там усередині було, але воно дуже їстівне!
І ліг спати, дослухавшись кличу тіла, втомленого від польотів.
10
Настав наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на свою радість, рано – близько сьомої. Зварив каву.
«Ну от, – думав я, – робота моя позаду. І нецікаво мені, що там усе ж таки сталося. Життя дорожче».
Взяв естетським жестом маленьку чашечку з кавою і підніс до рота. Потримав її у висячому положенні, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, повернувши мене в стан спантеличеності. Знову запах моєї руки перебивав запах кави.
Я похитав головою. Ковтнув кави – все-таки смак у неї був справжній і путящий.
«Треба жити!» – подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до безглуздя банальні.)
Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я є – вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це якесь враження справляє. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час займатися розв’язанням філософських загадок. Життя має давати втіху – кожному за потребами.
А за вікном світило весняне сонце і долітали лункі обривки мегафонних фраз – на Софіївській площі знову йшов якийсь мітинг.
Захотілось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мітингувальників, над головами яких майоріли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче підборіддя. Я не хотів прислухатися – скороминущі рухи людських мас не дуже мене цікавили. Політика – це лише будівельний матеріал новітньої історії, щось на зразок цементу. Варто тільки встряти в неї – і все! Затопчуть, потім викопають – і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї.
Я пройшов між вантажівкою і натовпом мітингувальників, увагу яких було повністю віддано оратору. На ходу зауважив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приєднатися до їх великого стояння. Але при всій моїй симпатії до кожного стражденного – я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби не вішалися самі й не вбивали інших, – співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та
