двоє бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забідкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, міністерську дитинку без молока оставила?!
Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався їй. Руки тремтіли, ноги в теплі коричневі колготи ніяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.
Зустрілася поглядом з двома високими чоловіками в чорних шкіряних пальтах. Вони стояли біля дверей нерухомо, як варта. Очі – холодні, байдужі.
– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матір.
– Як завжди повернетесь.
Один з чоловіків сів за кермо. Другий посадив Ірину на заднє сидіння, а сам умостився поруч з водієм.
Машина ревнула. З-під передніх коліс посипала дрібна крижана крупка. Автівка рвонула з місця так, що ледь не знесла випадково їхній дерев’яний паркан, бо кинуло її на заледенілій ґрунтовій дорозі спершу на огорожу, а потім у протилежний бік.
Водій явно поспішав. Ірина дивилася крізь лобове скло і з жахом спостерігала одну й ту саму картину: як автівка під’їжджає на швидкості просто під задні світла чергової машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадує сигнал повітряної тривоги з фільмів про війну. І машина, що їхала попереду, відразу злякано відскакує вбік.
«Хоч би радіо ввімкнули», – подумала Ірина й зітхнула. Може, вони й ввімкнули б радіо, якби Ірина попросила.
Але вона мовчала й лише дивувалась, як замість переляку в ній наростає німа покора. Покора долі. І перса, повні молока, а тому неймовірно тяжкі, болять. І спина неприємно ниє, і литка права у чоботі заніміла.
А машина мчала до Києва Житомирською трасою з величезною швидкістю. Даїшник з радаром лише з цікавості спрямував свій пристрій на цей чорний «лексус» і присвиснув захоплено.
– Сто дев’яносто три! – сказав він напарникові, кивнувши на авто, яке щойно прошмигнуло.
Напарник, виразно не схваливши захвату свого колеги, крутнув головою.
– Хоть би вони в дерево врізались, а не в автобус, – пробурчав він.
Через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля знайомого Ірині будинку. Чоловік, що сидів біля водія, провів її до самих дверей, за якими вона залишила не один літр свого молока. Сам натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила нянечка Віра. Чоловік у шкіряному пальті заштовхнув Ірину всередину і тріснув дверима, сам лишившись назовні, на сходовому майданчику.
– Що ж ти так? – докірливо мовила старенька Віра.
Від цих слів Ірині стало соромно. Вона зняла з плечей хустку, повісила на вішак пальто.
– Начальниця тебе жде, – сказала з острахом старенька.
Двері до кімнати з ванною навпроти кабінету начальниці були відхилені, і Ірина помітила краєчком ока, що ванна знову була наповнена молоком. І молода жінка в білому халаті вимірювала термометром температуру молока.
– Двері зачини! – почула раптом Ірина неприємний голос начальниці.
І
