з нічного чергування втомленим і голодним, він, перш ніж запалити вогонь під пательнею, зазирнув під накривку. Цього ранку йому випало снідати вермішеллю і курячою ніжкою.
Синюваті пломінчики газу дружно оточили круглий пальник і взялися лизати дно важкої чавунної пательні. На сусідню запалену конфорку Діма поставив чайник.
Новий Мурик, що спершу спостерігав за господарем з-під батареї, підійшов ближче й потерся спинкою об Дімину ногу.
Діма глянув на товстого сірого кота. Проте кіт, упіймавши погляд господаря, тут-таки підійшов до своєї порожньої миски й завмер у вичікувальній позі.
– Та пішов ти, самозванець! – буркнув Діма й відвернувся до плитки.
Наситившись, Діма зсунув штори в кімнаті й влігся спати. Спав він міцно і довго. Тепло й затишно йому було під важкою ватною ковдрою. Він пірнув під неї з головою, зсунувши подушку на край, щоб не заважала.
І раптом якийсь шум, тріскання дверей, стукотіння швидких кроків по дерев’яній підлозі.
До кімнати, не роздягаючись і не роззуваючись, вбігла Валя. Обличчя схвильоване, в очах розгубленість.
Відразу підскочила до сонного чоловіка. Зірвала з його голови ковдру.
– Дімо! Дімо! Вставай! Ходи, поглянеш!
Діма, щойно розплющивши очі, глянув на годинник. Він показував пів на другу.
«Мало спав», – зауважив про себе Діма, підводячи погляд на Валю, що стояла над ним.
– Що там? – невдоволено спитав він.
– Ходімо! – просила вона, показуючи рукою на двері, що вели до коридору.
«Може, хтось прийшов? – міркував Діма. В голові одразу почали множитися здогади, але якісь мляві. – Знову знайомі вантажники? Чи хтось із сусідів? Але чому тоді Валя така збентежена?»
Надягнувши штани й встромивши ноги у капці, Діма вийшов слідом за дружиною до коридору. Але в коридорі нічого й нікого не було, а Валя тягла його далі, надвір.
Виходити на мороз Дімі зовсім не хотілося. Тому він вирішив лише визирнути з вхідних дверей, але на поріг не ступати.
Валя прочинила двері й завмерла непорушно. На порозі Діма побачив брудного й вихудлого – самі шкіра й кості – сірого кота. На вухах – запечена кров. Кіт лежав без руху. Лише його каламутні очиці дивилися на Діму. Кіт нявкнув тихо й хрипко, наче востаннє.
Валя повернулася обличчям до чоловіка.
– Дивись! – сказала вона.
І присіла навпочіпки біля кота.
– Ти Мурик? – спитала стиха.
Кіт знову хрипко нявкнув і спробував підвестися на чотири лапи. Він виразно хотів зробити крок уперед, підійти до Валі.
– Це я винна, – прошепотіла, схлипуючи, Валя.
Взяла знесиленого кота на руки. Занесла до коридору.
Діма відійшов трішки, аби не стояти дружині на дорозі.
У коридорі вона опустила кота на підлогу. Повернулася до чоловіка.
Діма
