тут-таки, секунд через десять. Чоловік у зеленому комбінезоні – типовий сучасний охоронець – кивнув дамам, зачинив за ними залізні ворота й повів відвідувачок за собою.
Вони прийшли через наступну арку. Зупинилися за спиною охоронця, що задзеленчав ключами перед солідного вигляду залізними дверима – головним входом до двоповерхової споруди, вочевидь, не так уже й давно збудованої.
Вулиця Чапаєва часто змушувала Вероніку замислитися. Вона була дивною, короткою й зігнутою, наче бумеранг. Іноді на ній не було жодного перехожого. Іноді єдиним перехожим могла виявитися якась відома чи просто знана з телеекрану особа. Можливо, вони тут жили. Але ж такі люди, коли й ходять пішки, то лише в супроводі охоронців! А тут вони завжди чимчикували на самоті. Вероніка слухала дзенькіт ключів і згадувала, кого вона отак випадково бачила на цій вулиці. І міністрів зустрічала, й політиків. Але спроби згадати конкретні прізвища були марними. Всі вони мали відоме обличчя й невиразне прізвище.
– Ви надовго? – запитав охоронець, запускаючи відвідувачок досередини.
– Хвилин на п’ятнадцять-двадцять, – у голосі Дарії Іванівни забриніли скорботні нотки.
– Тоді я вам чай зроблю, – запропонував чоловік. – Бо змерзнете!
Просторий вантажний ліфт опустив їх на кілька поверхів униз.
Охоронець увімкнув світло, і вони побачили перед собою ще одні масивні сталеві двері.
Приміщення за дверима було схоже водночас на розкішний зал автоматичних камер зберігання й на кав’ярню для поминок. На трьох стінах до самої стелі у шаховому порядку була викладена плитка – чорні й червоні квадрати. Підлога з чорного мармуру. Три круглі столики з чотирма стільцями довкола кожного. Четверта стіна, зо три метри висотою й десять-дванадцять метрів довжиною, становила суцільний блок комірок для великогабаритного багажу. Проте біля дверцят з клямками не було ні щілин для монет, ні інструкцій з користування. Зате праворуч біля кожної клямки до благородно-матового металу була прикріплена пластина з вигравіюваним на ній трицифровим номером.
– Тридцять два дріб один, говоріть, – промовив охоронець, підвозячи довгий хромований візок на коліщатках до стіни з металевими дверцятами.
Зупинився. Смикнув дверцята з потрібним номером на себе, і зі стіни повільно виїхала й зависла над мармуровою підлогою довга шухляда. У ній – тіло чоловіка в костюмі. Охоронець за допомогою нескладних маніпуляцій встановив металеву шухляду з тілом на візок і озирнувся на Дарію Іванівну.
– Може, до кімнати побачень? Чи тут залишитесь?
– Нікого ж нема, – розвела руками аптекарева вдова. – Посидимо тут! – вона вказала на крайній столик праворуч.
Охоронець кивнув і, залишивши візок біля вказаного столика, вийшов із зали.
– Сідай, Ніко, – кивнула Дарія Іванівна на стілець. Сама відійшла набік. Приклала хустинку до очей. Розстебнула пальто, але не зняла його.
Вероніка сіла. Вона дивилася на тіло в залізній скрині.
