ти про вінок? Його сьогодні Дарія Іванівна забере. Обіцяла до дванадцятої зайти.
Семен знайшов у кухні пакет із супермаркету, поклав туди вінок і повісив на вішак.
Одягнув спортивний костюм і відразу згадав учорашніх «лижників». Подумав, що й він такий само «лижник». Адже він ніяким іншим спортом, крім носіння «адідасівського» костюма, не займається. А йому ж треба тримати форму!
«Улітку поплаваємо, у футбол пограємо», – подумки заспокоїв він себе.
З’їв на сніданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Вероніці десь погуляти разом? Неділя ж сьогодні!
Тільки-но він зайшов до спальні, як задзвонив телефон. Вероніка підняла слухавку, і Семенові одразу з виразу обличчя дружини стало зрозуміло, що розмова триватиме не менше чверті години. Повернувся до кухні, і почув, як дзеленчить його мобільний, залишений учора у кишені куртки. Телефонував Володька.
– Чуєш, Сеню, давай на півгодинки зустрінемося! – запропонував він. – Я тут неподалік, у «Мак-Снеку».
У кав’ярні було порожньо. Лише якесь дівчисько сиділо, розклавши на столі свій портативний комп’ютер.
– Ну, ти мені й нічку влаштував! – сказав Володька приятелеві, що сів навпроти.
Володька й справді виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розуміючи.
– Ти ж просив за тобою вночі постежити! – нагадав Володька шефові.
– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступної ночі…
– Яка різниця. Мені минулої не спалося. Так що…
– Зачекай, – Семен замислився. – А хіба я цієї ночі кудись ходив?
Володька кивнув.
Семен згадав ранок. Згадав відносну свіжість свого тіла. Згадав сумирну, приязну атмосферу і навіть воркування голубів за вікном. І Вероніка ні в чому йому не дорікала, і вінок у коридорі він лише двічі бачив: коли повернувся додому о пів на дванадцяту і вранці після душу.
– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.
– О другій двадцять ти вийшов з дому. Дійшов до рогу Стрілецької й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редісону». Потім повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобі можу на мапі весь маршрут намалювати. Але це ще не найцікавіше!
– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.
– Найцікавіше, що тебе чекали. На розі Чеховського провулка й вулиці Гончара. Красива, струнка блондинка у довгій шубі…
– Ти жартуєш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потім?
– Ви поцілувалися. Майже не розмовляли. Ти провів її вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять біля її під’їзду, і все. Вона пішла додому, і ти також додому. Вгору по Гончара.
Семену стало не по собі. Він озирнувся довкола.
– А де ця блондинка живе?
Володька посміхнувся. Простягнув Семенові аркушик паперу з записаною адресою.
– А як її звати? – спитав пошепки Семен.
– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв і цілувався!
За
