старенька няня, і за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.
– Ось, візьми, – сказала Ірині, яка вже одягла пальто. – Від начальниці.
Ірина взяла коробку. В іншу руку – сумочку. І вийшла, навіть не попрощавшись з Вірою.
Їй так кортіло поплакати. Але не самій, а біля когось, на чиємусь плечі. Хай воно й некрасиво!
Снігопад надворі не припинявся. Починало смеркати. Ранні зимові сутінки підкреслювали казковість і чар вуличних ліхтарів, приглушених густим снігом.
«Прогуляюся парком», – сказала сама собі Ірина, підходячи до зебри пішохідного переходу.
Задивилася на сигнал світлофора, теж розмитий снігом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?
Пішла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колінах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, і в ту ж мить її збило й відкинуло кудись убік. Вона летіла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землі, а обличчям до неба. І бачить, як сніжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке сніжно-біле, темніє. Лише коліна далі щемлять. І світ довкола зменшується, здувається чи віддаляється, скручується у рулон, складається у маленькі коробочки, мов декорація для лялькового театру.
20
Київ. Конча-Заспа
Субота була освіжаюче-морозяною, але Семен не почувався свіжим. Включитися в «режимний стан» (так він сам називав процес охорони чиєїсь безпеки) йому було зовсім нескладно. Просто звичка. У кожному чоловікові спить солдат. До того ж спить він двадцять чотири години на добу й зривається на рівні ноги лише за особливою внутрішньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрішнім солдатом, то можна досягти будь-якої мети, найчастіше – кар’єрної. Але чоловіки сьогодні цивільні пішли – ззовні і всередині. Мета життя – розслаблення кінцівок і голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землі ходить. Якщо вже він скомандує своєму внутрішньому солдатові, то він встане й служитиме добами без спочинку. Отож свіжість тіла – це плюс, але не головний, а додатковий.
За кермом «ниви» сидів Володька, давній товариш Семена. Вони вже виїхали на стару Обухівську трасу. До місця лижної прогулянки лишалося кілометрів десять.
– Знаєш, – озвався Семен до Володьки. – У мене є до тебе одне прохання… Делікатне.
Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.
– Треба буде постежити кілька ночей…
– Чоловік? Жінка? – запитав водій.
– Чоловік, – видихнув Семен.
– Добре, – кивнув Володька.
– Все буде оплачене, – додав Семен.
– Коли починати?
– Можна завтра, біля опівночі.
– Фотку даси?
– Не знадобиться. Ти його знаєш.
– Хтось з наших? – у голосі Володьки почулися нотки напруженої підозри.
– Ага, – Семен важко зітхнув.
Володька подумав про зрадників. Про тих, кого ловили й розстрілювали в старих радянських
