От село – чесне, але бідне. Якщо село спить, то ані тобі вогника!
Вже підходячи до сірої «сталінської» будівлі, до під’їзду, над яким висіла табличка з номерами помешкань «25—37», – Ірина згадала свої нічні роздуми. Поправила пухову хустину. Вдихнула морозяне повітря і зайшла досередини.
Нянечка Віра зустріла її гостинно. Змусила її спершу випити в кухні горнятко чаю, і тільки тоді відвела до кабінету, де повітря, нагріте кварцовою лампою, мовби саме пропонувало роздягтися.
Звільнивши перса від молока, Ірина з’їла дві миски підсолодженої вівсянки і випила ще чаю. А далі вийшла надвір, аби молоко для «другої зміни» нагуляти. Вже одягнута, зупинилась у дверях і озирнулася на нянечку Віру.
– А коли начальниця приходить? – запитала у неї.
– Неллі Ігорівна? В годинці десятій її привозять. Якщо змерзнеш, повертайся раніше, у мене варення малинове є!
На ранковому снігу вже протоптали стежини. Одна з них бігла від під’їзду прямісінько до переходу через дорогу. На тому боці, щоправда, стежина добігала лише до зупинки і там перетворювалася на велику темну витоптану пляму.
Ірина пройшла парком до оглядового майданчика. Зупинилася біля поруччя. Хотіла роздивитися місто на тому березі, але побачила лише, як звідти наближається хурделиця. Навіть не хурделиця, а густий снігопад. Спершу він змив своєю білиною будинки й половину мосту Метро. Далі й міст розчинився у снігу, зник і сам Дніпро. А ще хвилин через п’ять білий сніг посипав просто на Ірину, на її хустку, на пальто. Вона підставила небові долоньку й побачила, як на неї опустився цілий рій сніжинок і почав танути.
Озирнулася довкола – ні Маріїнського палацу не видно, ні дерев. Казка та й годі! Якби лише Яся трішки старшою була. От здивувалася б цій красі!
Вітер посилився, почав колоти холодом щоки. Іра вирішила повернутися до «молочної кухні». Згадала про малинове варення.
– У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловік, що виринув із заметілі в довгому чорному пальті. Він вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусі чорніла така сама маленька слухавка, як у Єгора.
– Все добре, – відповіла Ірина і всміхнулася йому.
Чоловік одразу щез. Ступив назад, за білу непрозору снігову стіну.
– Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Віра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся і на кухню!
Ірина струсила сніг з хустини. Акуратненько її повісила. Пальто примостила на інший ріжок дерев’яної стійки-вішака. Глянула на подвійні двері в кінці широкого коридору. Підійшла, слухаючи стукіт грубуватих обцасів своїх чобітків. Повернулася до вішака. Далі вийняла з торбинки капці й перевзулася. І знову до подвійних дверей. Відхилила їх трішки, зазирнула в шпаринку. Побачила жінку років п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках і чоловіка в костюмі з потрійним підборіддям. На лацкані піджака – депутатський значок.
За
