замислилась. Подивилась уважно в очі Єгора. Його карі очі були серйозніші, ніж вуста. На вустах застигла жартівлива посмішка.
– Знаєте, я б хотіла взнати…
Єгор нахилився ще ближче до Ірини, ледь свою філіжанку ліктем не перекинув.
– Я ж не знаю, кого своїм молоком годую. У мене його зціджують. А потім, мабуть, отій мамусі чи няньці передають. З гігієною тут строго: що два тижні медогляд, усі аналізи… Навіть оті най-най!.. Вибачте за подробиці. А хотілося б знати про малого. Ну, того, якого моїм молоком вигодовують…
Єгор широко всміхнувся.
– Гаразд, – сказав. – Ходімо, покажете, де та ваша молочна кухня!
Він бадьоро встав. Одягнувся. Обоє вийшли з тепла на морозець, і повела Ірина Єгора показати ті двері, за якими у неї інколи двічі, а інколи тричі на день молоко забирають. Пальто застібала на ходу, і хустку свою ніжно-смарагдову на ходу поправляла.
Над Печерськом яскраво світило зимове сонце, і під його промінням ранковий сніговий пух осідав, важчав і прилипав до вчорашнього снігу, що вже затверднув і перетворився на хрустку шкоринку.
14
Київ. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10
Дарія Іванівна вдома у Вероніки розслабилася, їй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловікомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що її приготувала Вероніка. Порозпитувала господиню про її сімейні справи.
Вероніка була налаштована на відвертість, але не свою. Про Семена сказала лише кілька слів, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовірливо насупилася, але тільки на мить. А далі продовжила про себе й про свого.
– Мій теж був чудовим і незвичайним, – її темні очі сяйнули душевним теплом. – Часом телефонує і радісним голосом: «Зараз прибіжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тільки для нього вдавалася. Коли собі чи подрузі заварювала – завжди гірше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарія Іванівна пробіглася поглядом по двох білих італійських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так і лишили старі, ребристі, з чавуну. Лише пофарбували їх. У нас прохолодніше. Ви знаєте, що холод допомагає продовжити молодість?
Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодість.
– Дітей у вас нема? – запитала знову.
І тут вчасно рипнули вхідні двері. Вероніка зірвалася з місця. Визирнула в коридор. Побачила чоловіка.
– Сеню, в нас гостя.
Дарія Іванівна відразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловіка Вероніки.
– Я там, на столику, візитівку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, і ваш телефончик дайте!
Вероніка швиденько записала їй обидва свої номери – і домашній, і мобільний. На прощання отримала від гості ще одну приязну посмішку. Зайшла слідом за Семеном до кухні.
– Ти чого такий похмурий?
