тоном. – На вихідні буду знімати, а в будні його не чіпатимуть…
– Ходімо до мене, кави поп’ємо, – запропонувала Вероніка. – Я тут поруч мешкаю.
12
Аеропорт Бориспіль
Дімина зміна починалася о дев’ятій ранку. Ніч минула спокійно. Пасажири тієї зміни всі як один виявилися законослухняними, тож скільки не принюхувався Шаміль, його очі жодного разу не засяяли радістю. Вантажників Бориса й Жені також не було, їхні зміни не збіглися з Діминою.
«Воно й краще, – міркував собі Діма, зиркаючи на годинник і згадуючи про чорну пластикову валізку, що лежала в його гаражі. – Викинути б її до біса та й забути про все!».
Лишався ще один рейс. Потім кінець зміни, й службовий автобус розвезе потомлених нічних трудівників по домівках.
– Коваленко! – раптом долинуло з кишенькової рації. – Зайдіть до начальника митниці!
– Йду! – відповів у чорну «мильницю» Діма й стурбовано глянув на Шаміля.
– Сидіти, – наказав вівчарці й вирушив до начальства.
Начальник зустрів його кивком голови й холодним поглядом. Він сидів за робочим столом і крутив у руках окуляри з ледь затемненими скельцями. Монітор з клавіатурою були зсунуті на правий край столу, а кілька папок з паперами – на лівий.
– Дванадцятого вранці твоя зміна була?
– Так, – відповів Діма.
– Якийсь багаж по нашій лінії затримувався?
– Здається, ні, – Діма напружився і силкувався втримувати обличчя незворушним, щоб випадково не викликати підозри начальства. – Якщо й було щось, то мусить бути задокументоване… – він кивнув на комп’ютер.
– Одна валізочка, – начальник видобув з-під папки аркуш паперу з текстом, начепив на ніс окуляри й зачитав: «Чорний пластиковий, фірми «Смарт-кейс».
Знову зняв окуляри й повернув свій холодний погляд на кінолога:
– Пройшов реєстрацію на ранковий рейс до Відня, але до аеропорту призначення не долетів. Пригадуй!
Діма заперечливо покрутив головою.
– Вилучення багажу тієї зміни точно не було, – вже твердіше промовив він.
– Ясно! Значить, вантажників робота! Ну, добре, йди! – видихнув начальник.
У цьому «добре, йди» Діма вчув загрозу пострілу в спину.
До багажного відділення тим часом приїхали валізки з Амстердама. Діма з Шамілем обійшли їх, але й тут усе було чисто.
Уже вийшовши зі службового автобуса, Діма зупинився біля кав’ярні, міркуючи, чи не посидіти йому тут з півгодинки. Додому не хотілося. Там, на кухонному підвіконні, Валя поставила у рамці фото Мурика, ще й чорну смужку паперу внизу на кутик приклеїла. Цей траур за Муриком починав діяти Дімі на нерви. «Здуріла вона, чи що?» – думав він про дружину.
До будинку заходив з осторогою. Але Валі вдома не було. На кухонному столі в маленькій тарілці, прикритій зверху емальованою мискою, лежали два ще теплі сирники. Чайник на плитці також був іще теплий.
Діма
