кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.
– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.
– Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.
Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.
11
Київ. Вулиця Рейтарська. Помешкання номер 10
А зима й далі була м’якою й ненав’язливою. Сніжок то випаде, то розтане від якогось незрозумілого подиху теплого вітру, і тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тоді вже ступаєш по нерівному хіднику обережно, чекаючи нового снігу, що притрусив би слизьку доріжку.
Семен поїхав кудись ще досвіта. Обіцяв до п’ятої повернутися. Вероніка зранку пішла купити харчі. Витратила годинку на телефонну розмову зі своєю знайомою Танечкою. Дізналася багато про її нового чоловіка, який був на три роки молодший за Таню, але, за її словами, вирізнявся неабияким життєвим досвідом. Що мала Танечка на увазі під «життєвим досвідом», Вероніка вирішила довідатися під час особистої зустрічі, про яку вони, зрештою, наприкінці телефонної бесіди й домовились.
А час того дня нікуди не поспішав. І сніжок то падав, то зупинявся. Згадавши знічев’я про користь свіжого повітря, Вероніка вирішила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настрої, рушила не до масивного заднього муру Софіївського заповідника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрілецької та Ярославового Валу…
Отам вона й стала свідком сценки, яку ані трагічною, ані комічною не назвеш.
Елегантно вбрана жінка років п’ятдесяти, у песцевій шубі до п’ят і вишуканих чобітках в одній руці тримала молоток, а в другій – невеликий вінок із соснових гілок, прикрашений кількома штучними трояндами й чорною стрічкою з написом сріблястими літерами. Між жінкою й стіною наріжної кав’ярні стояв хлопчина у джинсах і темній куртці. На вигляд йому було років вісімнадцять. Погляд переляканий, вираз обличчя такий самий. Він щось говорив до жінки, хаотично жестикулюючи.
На вродливому обличчі жінки зі строгими рисами вималювалися подив і гнів. Вероніка шкірою відчула, що неодмінно мусить стати поруч з жінкою й підтримати її, незалежно від суті суперечки.
І варто було Вероніці підійти ближче, як суть суперечки стала ясна наче літній день.
– Його тут убили, а цей шмаркач не дає мені вінок на цвяшок повісити! – проказала дама у песцевій шубі просто в обличчя Вероніці. – Ви уявляєте?! Он на Рейтарській, біля кав’ярні «Двері» машину підірвали,
