парламенту і ніжно-бірюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вівсянку їй було так тепло й затишно на морозі? А може, тому, що всі оці люди тільки-но йшли на роботу, а в неї перша зміна вже закінчилась, і настала така довга перерва, якої у звичайних робітників чи навіть секретарок просто не буває?
Усмішка осяяла Ірине личко. Вона поправила на голові материну «циганську» хустину і неквапом рушила алеєю.
– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловічий голос, що здався Ірі знайомим.
Вона обернулася й упізнала чоловіка з іскорками у ледь розкосих очах. Він підвозив її червоним автом, коли маршрутка від’їхала раніше, ніж зазвичай.
– А це не моя, це мамина, – відказала Іра.
– Так, – кивнув він. – Таку можна носити, коли внуки народилися!
– От мама й носить. Онука в неї є…
Чоловік був одягнутий в довге шкіряне пальто чорного кольору з високим хутряним коміром. А от хутряної шапки на його голові не було. Взагалі ніякої шапки не було.
– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткої зачіски, наче хотіла знайти симптоми облисіння через ходіння з відкритою головою на морозі.
– Ні, не холодно, – спокійно відповів той. – Мене, до речі, звати Єгор. А вас?
– Іра.
– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.
Іра глянула на нього з підозрою.
– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.
Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.
Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну і хвилин через п’ять, завернувши праворуч за ріг, увійшли до невеликого гастроному.
– Два по «три в одному», – сказав він продавчині.
Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи біля вітрини крамниці з внутрішнього боку.
– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.
– Треба вміти порівнювати, – посміхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюєте?
– Так, – кивнула Ірина. – А ви?
– Я теж. Неподалік від того місця, де я вас зустрів.
– У палаці? – зацікавилась Ірина.
– Можна сказати, що в палаці, – відповів він після короткої паузи.
Десь зовсім поруч, майже між ними пролунав механічний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор ніжно торкнувся її руки, звернув цим доторком її погляд на себе і дав знак очима, що все гаразд.
– Вже йду, – сказав він до когось.
Іра помітила, що з високого хутряного коміра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закінчувався маленьким чорним навушничком, завбільшки з муху, біля самого вуха. Вона бачила такі штучки по телевізору, їх зазвичай мали люди, що охороняли президента.
«Він зараз піде геть», – збагнула
