картина постала в Семеновій уяві. Головне – самому одягтися тепліше. Але спершу – кави, міцної кави! Інакше ранок усередині Семена не настане.
18
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня
– Бачили його, – втішив дружину Діма, обтрушуючи мітелкою сніг, що поналипав на важкі формені черевики. – На околиці міста, біля баптистської церкви.
Вийняв світлину з кишені піджака. Простягнув дружині.
– Встав назад. Невдовзі доведеться чорну смужку відклеювати!
Дімі здалося, що на Валиному обличчі промайнула усмішка. Він і сам посміхнувся, але з іншої причини. Подумав: як же легко все-таки жінкам брехати! Вони наче самі цього й чекають.
Близько сьомої, коли за вікном падав сніг, а по ICTV передавали прогноз погоди, у двері гримнули кулаком. Прийшов Борис. Довелося Дімі одягатися.
Вони зайшли до гаража. Діма ввімкнув світло і вставив у розетку штепсель «електрокозла». Вони повсідались, і Діма розповів вантажникові про свою коротку розмову з начальником.
– Так, – видихнув Борис. – Може, вони й знають, що там усередині… Але коли б щось серйозне, то шукали б гучніше, з галасом!..
Діма кивнув. Тепер і йому здалося, що питання начальника було не таким уже й серйозним. Ну, запитав про валізку. А потім: «Добре, йди!» Хіба це пошуки?
– Знаєш, – Борис підвів очі на Діму. – Давай-но я цю валізку викину біля аеропорту, під огорожею. Поблизу VIP-івського терміналу. Якщо захочуть шукати, нехай там і шукають.
Думка здалася Дімі слушною, і він вийняв дві чарки та пляшку кропив’яного самогону.
Перехиливши чарку, Діма запропонував побратимовікрадієві просто розділити товар на три частини, і хай кожен про свою частину сам турбується.
Вантажник міркував хвилини три.
– Я вже одного разу вдав з себе дурника, – сказав він. – Прийшов у Києві до аптеки на Володимирській, ампулу захопив. Попрохав чолов’ягу в халаті глянути, проти чого вона. Сказав, буцімто ліки від раку, на базарі з рук придбав…
– Ну? – зацікавився Діма.
– Що ну? – зненацька розсердився Борис. – Нічого! Він їй горлечко скрутив. Довго принюхувався, на скельце крапнув, глянув на світло і знизав плечима. Сказав, що це більше схоже на якесь склоподібне тіло, ніж на ліки від раку.
Діма хмикнув.
– То що, будемо ділити? – спитав знову.
Борис махнув рукою. Мовляв, хрін з тобою, згоден.
Діма вийняв дві торби, газету «Демократична Україна» розстелив на підлозі, і вони розділили коробочки з ампулами на трьох. Лишалася одна зайва, і Діма її віддав Борисові.
– Я в тебе торбу позичу, – сказав Борис.
Виходив він з гаража з торбою, в якій лежали дві долі ампул, його та Женина, і з покоцаною валізкою. Діма зачинив за Борисом двері гаража, а сам залишився усередині. Його затишний куточок вже прогрівся від розжареної спіралі, намотаної на шматок азбестової труби. Шкода було
