я зачаровано киваю, вже замислившись про своє. Чи не дивним є те, що Іван вскочив у халепу після того, як мене додому провів? Чи можливо було організувати напад за якусь годину? І чи реально було після цього спокійно дивитися мені у вічі, пестити, жартувати?
Щось мені підказувало, що він міг.
Цілком.
Зухвало, нахабно, показово.
Щоб навіть думки не мала про когось іншого. А потім приїхав у парк, запізнився саме через це, до себе привіз і милостиво, наче жартома, докоряв, що я своєю впертістю зірвала чудовий вечір, який він спланував для нас обох…
Так, треба все з’ясувати!
– Сходимо до нього в лікарню, провідаємо? – пропоную я Ользі, і вона з ентузіазмом погоджується. Вдається доволі злагоджено все організувати, а керівництво навіть виділяє транспорт, щоб ми могли швидше впоратися.
Іван був блідим і схудлим. Він щиро зрадів нашому з Ольгою візиту. Наскільки це було доцільно й можливо в його ситуації, грав роль чемного господаря оселі.
– Сідайте, прошу. Дуже радий вас бачити, дівчата!
– Шкода, що так вийшло. Тебе не вистачає в кабінеті, – зауважує Ольга.
– Ти їх знаєш, Ваню? Як усе це взагалі сталося? Хтось іще був поруч? Тебе не переслідували?
Мені видається важливим, щоб він розповів усе, як бачив, щоб дізнатися не з чужих вуст. Він хитає головою.
– Усе сталося якось швидко. Я ж навіть замислитися не встиг…
– Він у нас герой! – уриває його Оля, і я вже шкодую, що не поїхала сама. – Кажуть, одного з нападників теж госпіталізували.
– Правда?
Ваня киває.
– Взагалі, по-дурному вийшло. І ніяке то не геройство, а навпаки. Я займався карате багато років. Підсікання невдале вийшло. Не розрахував. А ще камінь під ногу підвернувся. Сам упав, його придавив. Ось тепер із переломом доведеться ціле літо згаяти. А я ж мріяв про море й дівчину… – виразно дивиться на мене.
Однак мені не до поглядів.
Із розповіді Вані випливало, що все справді скидалося на випадковість. Поки він не зауважив одну дивну, як йому здалося, річ. Закуток, у якому все це сталося, був доволі безлюдним. Але він помітив, що, коли почалася сутичка, повз ту алею проїхала автівка. Повільно, наче водій пригальмував, щоб усе ретельно роздивитися.
– Яка марка, колір? – запитую я.
– Я не запам’ятав. Сіра. Просто, розумієте, мене вразило, що він не зупинився, а пригальмував і поїхав! У ту мить усе й сталося.
Пригальмував і поїхав. Неймовірно!
Так, Ваня не зміг згадати марку машини. Але чи повірили б ви в такі збіги? Я не повірила. Але ж і впевненості в тому, що все це влаштував він, теж не було. Цілий тиждень я знов була як на голках. Зважувала всі «за» та «проти». Намагалася сама для себе вирішити, чи зміг би? Адже я справді нічого не знаю про свого коханця! Намагалася знайти про нього бодай якусь інформацію – інтернет був глухим. Мов і не існувало такої людини. Продумувала, що саме
