моїх губ. Неймовірно! Можна зрозуміти, чому їх вважають делікатесом.
Він відкриває шампанське, простягає мені келих. Знов задоволений, що вразив. Та більш неймовірним є те, що я бачу відвертий захват в його очах.
Я теж чимось його вражаю.
– Ти стежиш за мною?
Це запитання я спромоглася поставити лише наступного дня, вловивши мить, коли обговорювали щось нейтральне й не було романтичного настрою.
Реагує спокійно. Не здивований, не обурюється, не заперечує. Натомість цікавиться, що сталося.
Я розповідаю. Спочатку про випадок у піцерії, а згодом про Ваню.
– За кого ти мене маєш? – з цікавістю в погляді питає він, так і не спростувавши моїх сумнівів.
– Він просто провів мене додому. Мені зле було, – додаю про всяк випадок. Бо знаю, що не стане виправдовуватися, та хочу, щоб зрозумів, що навіть думки не мала зустрічатися з кимось іще.
Частина 2
Життя
Розділ 1
Хто ж бачить смерть у сяєві?
Ви коли-небудь спостерігали за тим, як метелик летить на полум’я? Самозабутньо, без огляду на жар чи перепони. Його вабить. Він відчайдушно битиметься в прозоре скло. Він не в змозі спинитися, не в змозі затримати цей політ бодай на мить, подумати, зважити… Він навіть може знати, що жар опалить його крила, уб’є, що це політ в один кінець, що буде нестерпний біль – але все це не має значення.
Його вабить.
Останнім часом я почуваюся саме таким безпорадним метеликом. Мій вогонь – то він. Людина, поряд із якою моя воля щезає, тіло тремтить, лине до нього, воліє його пестощів, стає не здатним до протидії, а душа весь час жахається. Серце не знаходить рівноваги, тремтить від страху. І геть не втішає ні розкіш, якою він настирно огортає мене, ні те, що він начебто так само не може без мене. Бо моя душа прагне кохання. Просто нормальних стосунків – без того, щоб хтось когось пригнічував.
Але ж я в жодному разі навіть не мрію зустрічатися з кимось іще! Лише спостерігаю, як поводять себе інші. Люди як люди. Нормальні. Зустрічаються, ходять на побачення, планують спільне майбутнє. Ось у чому суть – я не маю спільного з ним майбутнього, це ж очевидно! А поруч є той же Ваня, який залицяється до мене, хоч і перебуває на лікарняному. Я знаю, переконана: усе б у мене з ним вийшло добре, по-людськи, з далекосяжними планами. І несила на те погодитися.
Самій собі кажу, що то заради його ж та моєї безпеки. Що він не пробачить, якщо я зраджу. Насправді ж я просто слабка.
Ваня – то окрема історія, про яку я так ніколи вже й не дізнаюся, де саме була правда. Годі було й думати, що той чоловік, такий, яким я його вже знала, почне щось пояснювати чи виправдовуватися. Він навіть не спростував, що приставив до мене підглядача.
Ваня й далі намагається витягнути мене на побачення. То зателефонує. То прийде під кінець робочого дня з якимись смаколиками, розважає нас із Ольгою балачками. Сумно самому
