– привід для веселощів, а мені точно не до того зараз. Навіщо псувати свято найкращій подрузі? Прикидатися? Заради чого? Та й не така вже я гарна актриса, щоб вправно вдавати, ніби мені весело.
Телефоную їй, намагаюся пояснити. Вона ж і чути нічого не хоче.
– Та що з тобою?! – обурено кричить у слухавку. – Ти з дуба навернулася, чи що? Як це хтось інший буде моєю подругою?
– Просто зрозумій мене, – благаю я.
Ще не вистачало зараз посваритися. Вона ломиться в наші з мамою двері вже за двадцять хвилин, живемо в сусідніх будинках. Так, саме ломиться, з усієї сили тарабанить кулаком уже в двері кімнати. Зрозуміла, що телефоном не вмовить, прийшла застосувати важку артилерію.
– Вдягайся, ходімо! – рішуче заявляє мені, бо ж розуміє, що на кухні не сядеш, в одній кімнаті з моєю мамою теж відверто не поговориш.
Задля більшого ефекту вона ще й Льошу з собою притягнула. Він стоїть у дверях, усміхається з рішучості нареченої.
– Краще зроби так, як вона просить, бо вона нас усіх живцем з’їсть! – відверто сміється парубок, за що отримує гнівний погляд Каті.
Я здаюся. Зрештою буде навіть корисно піти десь посидіти, поспілкуватися з кимось поза роботою. Розвіятися. Вдягаюся, кажу мамі, що ненадовго, і йду з ними. Ми сідаємо на відкритому літньому майданчику кав’ярні в парку.
– Ти не можеш відмовитися! – жартома пояснює Льоша. – Адже зірвеш мені весілля! Що я тоді робитиму? Катька так і сказала: якщо не ти, то й не буде нічого! А нам іще дітей хрестити! Думай, перш ніж упиратися! Я, дівчата, піду вам морозива замовлю, щоб не заважати. А ви тут усе вирішуйте.
Підводиться і йде. Катя задоволена і тим, що наречений її так майстерно підтримав, і тим, що без слів зрозумів: варто лишити нас на самоті. Морозиво нам приносить офіціантка, а Льоша сідає в приміщенні кав’ярні, дістає свій ноут і занурюється в якусь роботу.
– Я не вірю! – раптом каже Катя після паузи, що затягнулась з відходом Льоші. – Ти мусиш опанувати себе. Це ж неймовірно! Та яким би чарівним коханцем він не був, це ж не привід так себе поводити! Як ти взагалі можеш терпіти таке ставлення! Захотів – приїхав, захотів – не приїхав, не телефонуй йому, не розпитуй ні про що! Ти ж… – вона запнулася, підбираючи слова, махнула рукою. – Коротше, приходь до тями! Роззирнися довкола. Море достойних знайдеться! Не дозволяй йому аж так маніпулювати тобою. Зрештою, ти варта кращого. І взагалі, от чесно, я хочу, щоб це була саме ти! Ми ж із тобою з дитинства разом! Ну кого ще мені кликати?
Кажучи все це, вона активно жестикулює. Збоку може здатися, що ми сваримося. Чи радше вона мене сварить. Тому що я не знаю, що мені їй казати, і просто їм своє шоколадне морозиво. Я ж розумію, що вона має рацію. Кожне слово – правда. От тільки несила щось змінити. Не можу не думати, не згадувати, не надіятися. Це павутиння оплутало мене, не відпускає, не дає змоги вільно дихнути, душить.
– Ти просто не знаєш його, – підсумовую її слова.
«І буде щастям ніколи не зустріти такого!» –
