style="font-size:15px;"> – Я не можу, – ледь виціджую із себе. – У мене зустріч.
Насправді не було якоїсь особливої зустрічі. Просто зазвичай ми втрьох обідаємо: я, Оля, Ваня (він уже тиждень, як вийшов з лікарняного). Та й сама перерва – півгодини. Піти деінде я не встигну. А з ним же не вийде обійтися тільки обідом. Запізнюся – матиму прочухана від начальниці. Нащо воно мені потрібно?
– То відклади! – наполягає він.
Я не стримуюсь. Нервове збудження, у якому перебувала всі ці дні, далося взнаки. Та що він взагалі собі вигадав?
– Слухай, не можна з’являтися отак зненацька, вриватися в моє життя й руйнувати всі плани! А потім ще й висувати якісь безглузді вимоги!
– Жодних вимог, мала! Тільки обід. Утім, не хочеш – не треба! – і кладе слухавку.
Дивуюся тому, що він так легко відмовився, та Ольга вже показує, що варто йти, бо в їдальні буде завелика черга.
Я саме сплачувала за обід, коли до мене підійшла помічниця директора нашої компанії й передала, що на мене чекають у віп-залі.
– Хто? – здивувалась я.
– Антон Максимович, – байдуже пояснює дівчина і йде.
Нічого не розумію. Адже зараз обідня перерва, я маю на неї право! Розгублено дивлюся на колег. Справді дивна ситуація, та все, що роблять вони – це знизують плечима. Беру тацю й рушаю до віп-залу. Чи не зарано мене запрошують їсти туди? Як мені відомо, там збирається лише керівництво. Звідти й назва.
У нас красива їдальня в компанії. Нещодавно тут зробили ремонт: стеля з візерунками, кахлі на стінах, плитка на підлозі, нові меблі, плазма, вишукані портьєри, великі квіти в кутках. Тобто доволі багато й красиво. У мене зазвичай виникало питання: якщо такий зал для звичайних працівників, що ж тоді зроблено у віп-залі?
Навіть гадки не мала, що дізнаюся про це якнайближчим часом.
Насправді виявилося, що нічого особливого тут не було. Такі ж кахлі, така ж плитка. Стеля багатше оздоблена – кількома рівнями, дзеркальна окантовка під нею. Декілька картин на стінах та більш зручні меблі – диван під стінкою, кілька крісел поруч, маленький столик.
У залі лише одна людина – Антон Максимович. Щойно його побачила, відчула себе тут зайвою. Зупинилася, не ступивши й кількох кроків, – раптом його помічниця щось наплутала? Ну от чому було не викликати мене в більш зручній ситуації? Зрештою, я ж просто хочу поїсти!
– Вибачте, Антоне Максимовичу, Таня сказала, що на мене тут чекають.
– Проходьте, сідайте, – вказує мені на стілець навпроти. Часу дарма не витрачає. Відразу починає пояснювати. – У мене з’явився потенційний інвестор під ваш проект. Ви мусите відповісти на всі його запитання й перетворити з потенційного на реального. Він зараз прийде сюди.
Сюди?! Що за дивина? Як я маю в їдальні розповідати про свій проект? У мене ж навіть аркуша паперу й ручки з собою немає! Не кажучи вже про можливість влаштувати презентацію.
– Але… –
