ще обернулася до нього, почала говорити, а я раптом зрозуміла, чому саме він втрутився.
– Ходімо звідси, – прошу її, торкаючи за плече.
По дорозі додому вона мені доводитиме, що я все сама собі вигадала.
– Послухай, ну це ж смішно! Ти вигадуєш! Невже ти гадаєш, що той хлопець не міг просто заступитися? І чому ти взагалі вирішила, що він стежить за тобою?! Он, озирнися – ніхто за нами не йде! Хлопець там залишився!
– Ти просто не бачила того чоловіка, – відповіла я, переконана, що маю відповідь на питання, як мій коханець дізнається про кожен мій крок.
Зараз, за стільки років, озираючись назад, я розумію, що всі мої висновки в той день були доволі примарними. Базованими винятково на інтуїтивному розумінні: він мусив переконатися, що я не стану ні з ким зустрічатися. Інакше просто не міг. Він власник, який не потерпить конкуренції. Можливо, на додачу він і справді переймався моєю безпекою. Та насамперед досліджував мою вірність. Тоді я бачила його саме таким і не сприймала інших доводів. Тепер не знаю. І навіть допускаю, що той юнак просто заступився.
П’ятниця, кінець робочого дня.
– Ти занадто мовчазна останнім часом, – зауважує мені колежанка Ольга. – Щось сталося?
Ще б пак, мовчазна! Я ж сама на себе не схожа тепер. Зосередитися ні на чому не можу. Мені б назад у мою спокійну самотність, де не було місця купі нікчемних думок та сумнівів. Навіть дивно, як я взагалі здатна щось робити в офісі.
Ні, годі! Так не можна! Треба зосередитися. Ще не вистачає зробити якусь помилку в аналітиці! Щойно я так подумала, як задзвонив телефон. Можна було й не дивитися на дисплей – зрозуміла, що це він. Шкірою відчула. Вібро рухає телефон по столу, а я зачаровано спостерігаю за ним, замість того, щоб вимкнути.
– Ти не візьмеш? – запитує Іван.
Оля дивиться через стіл. Її розбирає цікавість. Виявилося, минулої п’ятниці вона із зупинки бачила, як я сідала до нього в машину. Прагне знати подробиці: хто такий, що хотів, чим займається. Однак я не мала наміру вдаватися в подробиці. Відкупилася скупим: «Один знайомий». І більше вона з мене й слова не зуміла витягнути. Довіра не народжується за два робочі тижні. Ви ж пам’ятаєте, що я інтроверт?
Щоб нікого не дратувати музикою телефону, пересилюю себе й скасовую виклик.
– Хто це? – запитує Оля наче між іншим та заглядає на дисплей. Наші столи стоять поруч, один навпроти одного.
– Пусте! – відповідаю я й ховаю телефон у сумку.
До кінця робочого дня ще півгодини, невже він чекатиме під офісом? Він же все про мене знає, міг приїхати якраз до закінчення роботи!
Знервована, намагаюся закінчити презентацію свого проекту. Слайди вивертаються не так, як слід, не накладаються на задуманий звуковий супровід. Покидаю цю справу. Ще матиму час закінчити роботу. Доповідати про неї керівництву маю аж наприкінці наступного тижня. Стрілка годинника вказує на те, що можна йти додому. І Оля, й Іван уже вимкнули свої комп’ютери, збирають речі.
