«Мене називають Червоний».[2]
Роздивляюся, що ще тут є. Типовий кабінет – зі столом, письмовими приладдям, комп’ютером, принтером, кріслами та диваном. Саме тому книжкові полиці чудово вписуються в інтер’єр. Невже хтось із гостей готелю приїздить сюди працювати? Видається малоймовірним – але ж кімната саме так обладнана. Й інтернет є. Он на шафі роутер.
Заглядаю, що для себе обрав він. «The Black Swan».[3]
– В оригіналі?
– Доводиться. Українською його ж хіба дочекаєшся?
О, це так, з українськими перекладами справді халепа. Але ж і він цікавий варіант обрав – читати в оригіналі. Треба буде й собі спробувати. Чула гарні відгуки про цього автора.
Я повертаюся в спальню, щоб забрати свою каву й тістечко. Потім обираю для себе одне з крісел у бібліотеці, сідаю в нього, підібравши ноги, і занурююся в читання. Це було так затишно, спокійно, приємно, що я вже навіть не згадувала про свої страхи. Вони розтанули, наче й не було.
Прохолодний душ. Він поруч. Прибирає моє волосся, цілує шию, тулиться оголеним тілом до спини, і я вже розумію, на що чекати наступної миті. Спираюсь долонями на холодні, вогкі від води кахлі, заплющую очі. По тілу біжить вода, то крижана, то неймовірно гаряча. Шкіра не встигає реагувати на зміни, тіло тремтить. Він лоскоче мої груди, пальці стискають стегна, потім живіт і знов груди. Цього разу він робить усе швидко. Губи з присмаком кави. З них злітає розчарування, адже я залишилася ні з чим, і він це зрозумів. Моє тіло палає вогнем, а він уже вимикає воду, знімає для мене рушник, обгортає.
– Буде тобі твій оргазм, – цілує. – Згодом. А поки що ти маєш хотіти мене. На нас чекає обід. Одягайся хутчіш.
Дивною рисою його характеру було те, що він ніколи ні в чому не виправдовувався. Чи то не вважав за потрібне в стосунках зі мною, чи то в нього була якась своя картина світу, у якій не було місця виправданням – я не знаю. Та за весь час мого з ним знайомства я лише раз почула від нього скупе «пробач». Це сталося тої ночі, коли я бачила його востаннє.
Прогулянка біля озерця.
Кілька рибалок на містках з різних боків. Він веде мене далі, стежиною поміж височенних зелених кущів. На верхівках дерев щебечуть птахи. Промені сонця прозорими стрічками протискуються між листям. Запах лісової вологи бентежить ніздрі. Хочеться захопити якомога більше, щоб насолодитися наперед. Навколо тиша. Така пекуча, що здається, ніби чоловік поряд чує удари мого серця, а кроки віддаються луною. Невеличка біла альтанка, обвита диким виноградом. Заходимо всередину. Там диван, столик, на ньому бокали, фрукти, вино, ще щось. Я не встигаю розгледіти.
Він хапає мене в обійми й починає цілувати.
Ось так, на вулиці, коли з цього місця видно, як люди рибалять?!
Я почала відштовхувати його, адже знала вже – на самих лише поцілунках ми не спинимося.
– Хіба ти не хочеш мене? – у нього здивований і водночас незадоволений погляд.
Почуваюсь,
Орхан Памук, «Мене називають Червоний» (1998), українське видання 2007 року.
Нассім Талеб, «Чорний лебідь» (2007), українське видання 2017 року.
