як» і «саме так».
У той час Марґо мешкала в прибудові будинку Германа Ґрабера. Невже вона прихистить там свого чоловіка з кримінальним минулим? Це неможливо в кожному разі, адже лише Богу відомо, що за потолоч може швендяти віллою. У мене побігли мурашки по шкірі. Розділ із кримінальними, залежними чи невротичними чоловіками треба було закрити раз і назавжди. Але Марґо теж не можна було ні з того ні з сього звільнити, адже вона досі нічим не завинила і, попри підвищення зарплати, й надалі залишалася дешевою робочою силою.
Левін повернувся досить збудженим.
– Вона боїться. Але я не знаю, як їй допомогти. Може, у тебе є якісь ідеї?
– А вона не може розлучитися?
– Можливо, саме тоді вона й відчує на собі всю його лють. Краще буде, якщо вона підтримуватиме його фінансово, але триматиме від себе якомога далі.
– А твій дідо взагалі знає, що вона заміжня?
– Ні, він ніколи про це не запитував.
Левін ходив туди-сюди моєю маленькою вітальнею. Було помітно, що в нього на серці ще й інший тягар.
– А ти, бува, не викидала отруту? – запитав він.
Я кинула на нього гострий погляд:
– А вона тобі треба?
Він виклав усе начистоту:
– Думаєш, мені приємно постійно залежати від твоїх грошей? У старого все одно більше немає живих друзів, рано чи пізно і він помре.
– Висловлюйся, будь ласка, конкретніше: для чого тобі отрута?
– Гелло, ти добре розумієш, про що йдеться. Мені на думку спав чудовий спосіб. Ми б одразу ж забули про всі наші турботи. Ми могли б жити в гарному будиночку, я б відкрив у Фірнгаймі маленький кабінет, не мусив би там тяжко гарувати, у нас був би час і гроші на цікаві подорожі та хобі. Невже для тебе це нічого не означає?
Я вжахнулася. Через силу промовила:
– Гарна мрія, яка може стати реальністю і без убивства.
– Відносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатність. Сімейний лікар точно знає, що дід може померти будь-якої миті.
– Ну, то дочекайся.
– Я не можу більше чекати. У мене борги.
Йшлося не про «порше», сказав він, чоловік Марґо його шантажуватиме.
– Він мене прикінчить, якщо не отримає те, що йому треба.
У мене голова пішла обертом. Левін, претензійний студент із порядної родини, мій перший хлопець, із яким видавались доречними думки про одруження та сімейне життя, загруз у дурних махінаціях, про які я знати не хотіла. З моїх очей ринули сльози.
Левін мене обійняв, гладив волосся й цілував. Коли ж я нарешті відірвалася від його вологої від сліз сорочки, то побачила, що й він мав нещасний вигляд.
– Левін, – промовила я, схлипуючи, – почнімо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дідові столові прибори та прикраси.
– Щоб він дізнався, що це вчинив я, ― адже він думає, що попередниця Марґо.
– Зізнайся й попроси пробачення!
– Він позбавить мене спадщини.
– Ні, він
