Тобі не треба було з ним з’їжджатися. Ти справді його кохаєш?
– Думаю, так, – відповіла я.
І так було насправді. Всупереч усім сумнівам, які продукував мій мозок, всупереч усім тривожним сигналам, які відчувала майже на дотик, – я його кохала. Коли він, скрутившись, немов зародок, спав біля мене, то я могла плакати від такої ніжності. Коли він жадібно їв і радів їжі, яку я приготувала, коли захоплювався в аптеці різними флакончиками, коли в моїй присутності ставав радісним – тоді все було добре, дуже добре. Це справді були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сиділи на дивані, разом його гладили й слідкували за погонями Джеймса Бонда. Втім, бували й самотні вечори, коли я не знала, де він. Звісно ж, кожен з нас був вільним іти й приходити, коли захоче. Я була надто горда, щоб його розпитувати, а можливо, надто боялася його втратити.
Коли в легкій депресії я знову заснула перед телевізором, мене розбудив телефонний дзвінок. «Левін! – подумала я. – Поступово ти вчишся манер».
– Гелла Морман, – здійняла я слухавку.
– Вибаште, я сі помилила номером, – промовила якась жінка роздратованим голосом.
Переповнена розчаруванням, я поклала слухавку. Але вже через хвилину телефон знову задзвонив. То був той самий молодий голос.
– Вибаште, а Левін тамка? Ви його дівка?
– З ким я, власне, говорю? – запитала я прохолодно, хоча голос на іншому боці слухавки видавався мені знайомим.
– То Марґо, – дізналася я.
Це була нова недосвідчена покоївка Левінового діда. У Германа Ґрабера стався серцевий напад. Зараз він у лікарні. Їй сказали, щоб вона негайно зв’язалася з найближчими родичами, бо справи серйозні.
От тепер я справді не могла спати. Коли Левін трохи попівночі – навіть не намагаючись не шуміти – зайшов до квартири, він одразу ж помітив, що щось сталося.
– Дзвонив лікар?
– Ні, його покоївка, пані… Я навіть не знаю, яке в дівчини прізвище. Вона представилася як Марґо.
– Інакше ми її й не називаємо, – сказав Левін.
Я, звісно ж, не чекала, що він заливатиметься буйними слізьми, але на таку відверту радість теж не розраховувала. Було надто пізно ще раз телефонувати. Левін вирішив поїхати туди наступного ранку.
– Це важливіше за універ, – вирішив він.
Тієї ночі ми обоє спали недовго. Левін лежав у своєму ліжку, але я постійно чула, як він вставав, ішов на кухню чи у ванну, вмикав, а тоді знову вимикав радіо чи телевізор. Я теж малювала собі картину, як ми вже невдовзі живемо в тій красивій віллі. І для дітей там було б достатньо місця.
– Усе просто супер, – повідомив Левін наступного дня, повернувшись додому. – Дід був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепські. Головний лікар сказав, що кінець уже не за горами, його серце більше не працює. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дідові вісімдесят, тож ніхто не піде на такий ризик.
Тоді Левін попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше».
– Мені
