сухими словами, він би точно приділив дещо більше уваги тим, хто йому допомагає. Через це я чимраз більше цінувала у Левінові те, що він хай неохоче, але все ж дбав про старого.
Опинившись із ним якось наодинці – Левін якраз повіз газонокосарку в ремонт, – я спробувала пояснити йому скрутне фінансове становище його онука.
Герман Ґрабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд.
– Ви вважаєте мене старим скупердяєм, – мовив він, непомітно (він так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. – Ви знаєте, що я багатий. Але, мабуть, не знаєте, що цей злиденний онук відправив мій новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо він, виконуючи тут безоплатно якусь дрібну роботу, нарікатиме на це, то я краще складу заповіт на користь якоїсь сироти.
«Це шантаж», – обурено подумала я й поклала йому ще одне тістечко на тарілку, розмальовану альпійськими квітами.
– До того ж відкритим залишається питання, – продовжував він, – чи це дві останні покоївки, чи мій онук повиносили з дому срібло й золото…
Я зашарілася й замовкла.
Здається, Герман Ґрабер цього не помітив, адже в цей момент побачив на шнурівці для білизни, що висіла в саду, чорний бюстгальтер.
На зворотному шляху я вирішила дізнатися від Левіна про той нещасний випадок. Розсердившись, він таки розповів.
– Найпевніше, я був перевтомлений і на секунду відключився. Я тоді якраз повертався з Іспанії, цілу ніч за кермом…
Мені це здалося безвідповідальним.
– Хтось постраждав?
– Не зовсім. «Мерседес» зіштовхнувся з вантажівкою, її причіп перекинувся. І знаєш, чим він був завантажений? Повидлом! Можеш собі уявити, який вигляд мала траса?
– Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло.
– Якщо бути точним, то це був сливовий мус.
На якусь мить ми замовкли.
Опісля Левін мав право возити «мерседесом» лише діда, та й то – зі швидкістю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб він більше не міг.
– На чому твій дід заробив такі статки?
– Він працював електриком на маленькій фірмі й винайшов якийсь сумнівний проміжний продукт, який пізніше виробляв уже на власному підприємстві. Він розбагатів іще змолоду, а потім сам же й занедбав власну фірму. Коли мій тато помер, дід продав підприємство.
Я знала, що тато Левіна був органістом і, очевидно, мало цікавився процесом фабричного виробництва.
– Твій дід, мабуть, має виховну мету, – сказала я не без зловтіхи.
Левін заперечив.
– Він – садист. Він змушує мене їздити на велосипеді! Усякий інший уже давно б запхав до онукової кишені тисячку[3].
Ми виїхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гірську дорогу через Вайнгайм. Як і раніше, мені впало в око, що Левін їхав надто швидко, але цього разу я запанікувала.
– Трішки повільніше, – попросила
Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обігу до 2002 року ― німецькі марки та пфеніги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ― це приблизно 518 євро.
