Мігрант. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Мігрант - Марина и Сергей Дяченко страница 12

Мігрант - Марина и Сергей Дяченко Метаморфози

Скачать книгу

– й одразу змолоділа років на десять:

      – Тут нічого не треба боятися. Майже немає хвороб, а захворієш – вилікують, чи рак, чи щось інше. Під машину потрапити не можна: усе розумне, все на автоматах. Ні воєн, ані бандитів, ані катастроф. Дуже добре.

      – Давно живете?

      – Півтора року. А здається, ніби все життя.

      Крокодил швидко порахував подумки, знайшов невідповідність у датах і враз пригадав слова Веня: «із сімейних більше беруть за візу». «Так, це парадокс. Але тільки в межах локального часу й локального простору…»

      – За домом не сумуєте? – спитав, щоб перервати надто тривалу мовчанку.

      – А за чим, власне, сумувати? – Вона знизала плечима. – За чим сумувати – за життям паскудним, коли гаруєш на трьох роботах і кінці з кінцями насилу зводиш? Борка в школі весь час дражнили… Він заїкався, розумієш, і характер такий… тихий. А тут, із їхньою мовою, перестав заїкатись.

      – Йому сімнадцять? Він складатиме тест на повне громадянство чи вже склав?

      Крокодил одразу зрозумів, що спитав не те. Жінка, що досі привітно всміхалася, змінилась на обличчі:

      – А нащо? Нащо ці тести? Нам не треба. Коли приїхали, мене запросили при місцевому приписатися, чи що. Я задоволена, й Борко буде при ньому. Ми вже подали заявку. Боркові дадуть ресурс на освіту, він піде на курси, скінчить – одержить роботу. Навіщо йому якийсь тест?

      Крокодил хотів змовчати, але не втримався:

      – Він же матиме статус залежного!

      – То й що?! – спитала вона вже неприязно. – Це тобі не Земля! Це на Землі ти від усіх вільний, хочеш – подихай із голоду. А тут пропасти не дадуть!

      – Я нічого такого не мав на увазі, – пробурмотів Крокодил. – Я просто спитав.

      Жінка обвела його скептичним поглядом:

      – Ти б перевдягнувся. Я вже й забула, які вони, ці штани, на вигляд, джинси тобто. Бруд на них збирається, рвуться, сохнуть довго… Надягни місцеве, одразу іншою людиною себе відчуєш.

      – Добре, – сказав Крокодил.

      Питати в жінки, вилученої в дві тисячі шостому, що станеться на Землі в дві тисячі дванадцятому році, він не став.

      – Боркові б іще дівчину наглянути, з наших, із мігрантів, – сказала вона м'якше, ніби застидавшись, що так спалахнула. – Шкода, мало нас. Може, ще прибуде хто? Ти не знаєш?

      – Може, й прибуде, – сказав Крокодил.

      І раптом відчув надію. Може, ті, хто прибуде пізніше, справді щось знають?

* * *

      Решту дня він провів, катаючись на монорейці.

      Подібна до карети з гарбуза, кругла, із величезними вікнами, кабіна котила через ліс, пливла над урвищем і знову повертала в зарості. З'являлося й зникало вдалині місто, схоже на скупчення спрямованих у небо голок. Кабіна ходила по колу, знаючи, що пасажир один і їхати йому нема куди.

      Крокодил дивився у вікно і згадував заяложені рими. Наприклад, «любов» і «кров». Слова не римувались. Уперше усвідомивши

Скачать книгу