style="font-size:15px;"> – Давай зіграємо в карти, – запропонувала Уляна.
Я здивовано поглянув на дівчину.
– Я не вмію в карти… Та й… у карти грати гріх. Надто дівчатам.
– Ти поглянь! А я й не знала, – насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима. – А що ж ти вмієш?
– Власне… нічого.
– Зовсім нічого?
Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів – дівчина запитувала не про те. Мені до жаскості захотілося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моїй голові мовби заграла музика, і я підвів голову.
– Вмію співати на криласі… й так… Вмію грати…
– На чому ти вмієш грати?
– Та… на будь-чому, – сміливо випалив, бо й справді будь-який струмент ішов мені до рук. – На скрипці, на сопілці, на кобзі.
– Ну, це ми перевіримо, – діловито сказала Уляна й вела мову далі, мовби правила вивід. – А що ти цікаве знаєш?
– Не розумію…
– Ось Яків розповідає про Олександра Македонського, царя Кіра, Святослава…
– Я… Їх не люблю, – відказав тихо, переконано. – Вони – кровожери, убійники.
– А кого ж ти любиш?
– Бориса і Гліба. Святого Антонія Печерського…
Я бачив, що Уляна розглядає мене, яко диковинну істоту, й зовсім упав духом, адже розумів, що такий парубок не сподобається їй зроду-віку. Але іншим я не міг бути, брехати не вмів.
– А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? – правила своє Уляна.
– Ну, якби висвятили…
– З тебе вийшов би хороший піп.
– Правда? – зрадів я. – З чого ти взяла?
– Ну, ти такий… Тихий, богобоязливий, скромний…
Я ріс у власних очах. У моїх грудях звинувся теплий клубочок і котився, котився вгору до серця.
– І пісний, як богоявленський коржик.
Клубочок розсипався на холодні крихти.
– Ти, мабуть, ще й не цілувався? – Дівчина пронизала мене стрілами очей.
Я випростався з гідністю.
– Негоже запитувати про таке. Та ще дівчині.
Я бачив, як у її очах тріпнулися вогники, як ледь-ледь зайнялися рум'янцем її щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.
– Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще… років сто.
– Звідки ти знаєш, коли настане Страшний суд? – суворо сказав я. – Може, він настане завтра. І тоді… Тоді ніщо не буде потрібне. І всі, що балакають грішно…
Я не доказав, знітився. Боявся, що Уляна розсердиться й піде від мене і я більше ніколи не побачу її.
– Ну, ти жартуєш. Але й деякі жарти потрібно спокутувати молитвою.
