ж потім виходять за тих парубків заміж… Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного… Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.
– Сподіваєшся зустріти князя?
– А що ж… Хоч… Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.
– Як то немає? – дивуюся я.
– А так… Кохання – це те, що люди вигадують самі собі. Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила… Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.
Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
– Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.
– Любов з'їдають миші… – раптом кинула.
– Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.
– Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються… Хоч його й не буде.
– Якщо воно справжнє…
– А справжнє яке? – чомусь пошепки запитує Уляся.
Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу…
Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:
– Що ж ти любиш, Іване?
– Книги всілякі. А ти? – поспішаю перекинути клубочок назад.
– Я? Бродити вночі по полю…
– Ти? Вночі? По полю? – торопію. – І тебе пускають?
– В тім то й річ, що не пускають. Це я у вимріях… Блукаю посеред жита, поміж волошок. Я люблю квіти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують… Це сон… Сон у серці… Лежу посеред квітів і ніби пливу кудись. Хмарки наді мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.
І раптом дратується.
– Чого це я тобі вибалакую. Ти – наче піп.
– Наче піп?
– Очі в тебе такі… Сповідаючі…
На ніч ми зупинилися в селі Штиблі у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Коні попутали й пустили пастися, вози поставили біля клуні у великому довгому дворі. Полковника запросив на вечерю панотець, Полуботок пішов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пішли осавули та двоє значних козаків, решту козаків та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.
Я не пішов нікуди – вельми втомився, та й боліла нога, побродив у дворі, а тоді заліз до ридвана, вкублився й почав дрімати. Але мене кілька разів будили – хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клуні, ліг на сіно й заснув.
Один осавул вернувся з гостини значно раніше за інших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козаків та Полуботкових челядників, всі вже добре напідпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило – з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Він обійшов довкола хати, вернувся
