й пундиками супроводжували її.
Наче сьогодні бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами – вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далі полуботківський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка, – ридван за Улясею пришлють пізніше, – за ридваном козаки в сідлах, дрімають на ходу, і в кінці обоз на чотири вози, який відставав, іноді надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав поміняти мого плохенького коника-шельвага на гнідого румака, і з того сталася для мене велика прикрість. Ми від'їхали зовсім недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кілках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у віконці Улясине личко й, гордовито випинаючись у сідлі, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалі крутіше, кінь помчав гатала, сідло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сідла просто під ноги коневі, і той переступив через мене, аж сам полетів шкереберть.
Затявся я дуже й навіть, коли в голові перестало густи й трохи пригас біль у плечі, не міг ступити на ногу.
Козаки спочатку реготілися, й реготілися дівчата, я палав від сорому і мусив лізти у ридван, ще й підсаджений двома козаками. Ридван – зручний, лавочки обшиті шкірою, килимки та подушечки, якими й обіклала мене Оленка. Я одвертав свій вид, червонів і не швидко заспокоївся.
Їхав спиною наперед, дивився в віконечно на кущі та дерева й весь час почував на своєму обличчі Улясин погляд. Вона сиділа навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобітках. Ті чобітки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нітився та втискався в куток. Розглядати, як мені здавалося, було нічого: великий лоб, великий ніс, великі, ледь викривлені губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тільки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрімала, підклавши під щоку подушку, така мила, така ніжна, і я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях – біляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалів її.
У Якова губи, як п'явки, і очі чорні, крапчасті. Його батько, жид у другому коліні, отже, крові жидівської в Якові мало, тільки порода превипирає, його батько чоловік крутий, жорсткий, закоржавілий – все в походах та походах, таким, мабуть, буде і його син. Вони цураються свого жидівства й намагаються довести, що більше козаки, аніж ті, що козаками вродилися.
Аби відволікти Улясю від споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзі, якої раніше не бачив.
– Що це таке?
– А ти відгадай, – заграла очима Уляся. – Це пес, він не гавкає і не кусає, а всіх долає.
Я знизую плечима.
– Там гроші на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь і він візьме мене заміж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися?
– Болотяному дідьку, – огризаюся.
І раптом:
– Іване, кажуть, у Європі лицарі
