й частіше думав про Улясю, думав увечері, лягаючи спати, й засинав з її образом, і не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Одначе часто й гнівався на неї, злість напливала на мене, як туман, але по хвилі розвіювалася. Мене тривожило, що на Улясю невідривно дивиться Гнат, пасуть її очима на вулиці та в церкві інші парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навіть гарнішу, ніж Уляся. Гарнішу? Ба, ні! Уляся, якби схотіла, могла б причарувати камінь. Розпашіла, розвеселіла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпікала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Щоб не отако – випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб інакше – значуще, ніжно, голубливо, й щоб вона відповіла на мій доторк. Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?… А те ще: вона – гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихо!
Я знав багато віршів та пісень піїтів наших і чужих про Купідона, який літає над нашими головами й ціляє стрілами в серця дівчат та парубків, але не тільки дівчат та парубків, отрута його стріл всесильна, від неї немає рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, підносить людину над світом, і вона летить весела та радісна, вільна й щаслива, хоч часом і оглуплена. Співає хвалу Господові й славить все, що він сотворив. Там, у поезії, буяли легкість та краса, гармонія й пожива для незахмареної душі, але в житті, либонь, зовсім інакше. Тоді ще не розумів усього, тільки почував біля Улясі нез'ясненну тривогу й смуток без неї, й поспішав побачити її та сказати їй щось особливе, значуще, привернути до себе її увагу. Привернути її я міг лише одним – піснею. І про що б не співав, думав про Уляну та про себе:
Гей, гук, мати, гук,
Там, де козаки горілку п'ють
П'ють козаки мед-горілку
Та підмовляють дівку.
П'ють козаки мед-горілку
Та підмовляють дівку:
«Та поїдемо, дівко, з нами,
Та поїдемо з нами,
З нами, козаками».
Диво дивнеє, то вже я пив мед-горілку й підмовляв дівку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пісню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить біля Улясі й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я їй байдужий, а про кого й про що вона думає, не знаю, не відаю. І Оленка не знає, й наодинці повідає мені, що любить Улясю й трохи боїться її.
– Не розберу її, то вона добра, така добра, що ліпшої людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й – і Оленка притишує голос до шепоту, – володіє чарами. Ні, ти не смійся. Позавчора, пам'ятаєш, залишила мене на ночівлю і каже: «Ляж на моє місце». Ну я й лягла. Й не заснула всю нічку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, і вітер якийсь ходив по мені.
– Нащо б вона завдавала тобі таких чарів, – намагаюся розраяти Оленку.
– Не вона завдавала. Вона знала, що цієї
