очима люто, засопла. Але нічого. Лише по хвилині промовила:
– Ану соберись!..
– З вещами? – спитав Андрій не без іронії.
– Ні, без… Давай так, без штанів. За минуту щоб був готов!
«Кормушка» зачинилась. В камері майже всі пирснули зо сміху.
– На «Ри»! – сказав Руденко злобно з кутка, імітуючи наглядача.
– О-ррр-лов… – озвався Краснояружський, імітуючи Узуньяна.
– Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з віщямі!
Сміх. Це так нібито тут викликають.
Потім почали підбадьорювати Андрія, щоб не боявся, бо сьогодні неділя, а крім того ще – це денний виклик, так що нічого, мовляв. Вечірні й нічні виклики страшні, о, то страшні! А вдень – це скоріше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвеєр… Бо й так буває.
Загриміли засуви, відчинилися двері, й Андрія поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсія. Його завели до вартівні, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втіху всім арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.
Потім був обід. Спершу зацокали десь по всьому коридору «кормушки», а в камері 49-й всі нашорошилися. «Обід!» Черговим камери був Руденко – він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала ляда «кормушки», й скомандував понуро:
– Випий воду!
Випити воду, звичайно, ніхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвеєром – права сторона до Краснояружського, ліва – до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба – рештки денної пайки – й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все одно він не їсть уже кілька днів, але Андрій відмовився.
– Я на казенному утриманні, товариші, отже, мені мусить бути виданий законний «інвентар».
– Та хтозна…
– А хліб ви маєте? – спитав Руденко офіційно. Він був дуже суворий і в той же час якийсь смішний у своїх трусах, змайстрованих з обдертих кальсонів, голоногий і голопузий, з рудим пушком на шкірі і геть увесь укритий ластовинням, особливо на грудях та спині, що його робило дуже подібним до хлопчика-школяра, отакого собі Васильченкового «Перепеленяти». Або ще до отакого собі голошийого, обскубаного, цибатого півника.
– Ні, не маю, – відповів Андрій, – а що?
– Та нічого… (пауза). Голодний будете.
Андрій знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потішаючи, додав:
– Нащо йому хліб! І нащо йому миска-ложка! Га-га!.. – А тоді повернув лице до Андрія: – Тут, брат, деякі спочатку по декілька днів не беруть хліба й ложки в рот – не лізе, брат, а здебільша назад геть предругим кінцем… Так що не журіться, завтра пайку одержите та й мені віддасте… А сьогодні вас на харчі ще, мабуть, не записали, пізно прибули ви… Га-га!..
Охріменко
