тими дверима останніх в спини, тих, що не влазили. За тим «жівєй!» крився встановлений згори й довільно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то й п'ять (залежно від настрою та характеру наглядача) хвилин часу, за які треба всім встигнути помити ложки й миски, помитися самим (біля одного крана!) й зробити все, що кому треба. Людина, яка звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажімо, умитися, коли не можна випростати рук в тісноті. Одначе люди вже якось дають собі раду.
Помитися не входило в програму, передбачену й милостиво дозволену «партією і урядом», і наглядачі за тим ретельно пильнували, але в'язні потребували цього, як повітря, – облитися водою з маківки до п'ят – і намагалися зробити це за всяку ціну, бо інакше – «лабець!», духота, піт, блощиці, воші й бруд заїдять геть! Але як помитися, коли не повернешся? Дуже просто. Один наливає воду в миски й передає швидко в простягнені руки, а люди виливають її собі й один одному на голови та спини…
«Є такі наглядачі-собашники, що зумисне виганяють в'язнів з убиральні якраз на половині, не давши ані вмитися, ані оправитися, і нічого, брат, не зробиш. Ще й кватирку зачине потім в камері, щоб і очі людям на лоба виперло від задухи, за кару…» – це Охріменко до Андрія.
Ще не всі зробили, що їм треба, як відчинилися двері – «Виходь!». Дискутувати з наглядачем в таких випадках не рекомендується, бо то може призвести до дуже тяжких наслідків. В'язні пробували застосовувати іншу методу боротьби за свої арештантські інтереси під час таких от вранішніх, обідніх і вечірніх процедур у вбиральні – методу пасивного спротиву, яку застосували й тепер. Вони слухняно виходили і навіть ретельно підганяли один одного і в той же час не виходили, барилися, гузалися то з мисками, то з ложками – вони вигравали час для своїх бідолашних товаришів, які ще не скористалися з усіх благ такої от прекрасної інституції, як ця вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але тактика ця наївна не допомогла – вигнав барбос! Черідка голих людей тим же порядком, що й перше, простяглася по коридору. Кожен ніс повну миску води, а двоє несло по дві – Ягельського й Охріменкову, бо останній супроводив першого. Руденко й Азік на додачу несли ще й камерну реліквію, добре вимиту й налиту трохи чистої води, щоб не смерділа.
Андрій теж ніс повну миску води. Він був хотів набирати лише трішки, бо не відчував спраги, але товариші звеліли конче набирати повну, «треба». І тільки прийшовши до камери, Андрій зрозумів, що означало оте «треба».
Не встигли зачинитися двері, як в'язні заходилися швидко мити підлогу, користаючись з того, що наглядач саме зайнятий водінням інших камер до вбиральні. Операцію цю пророблено блискуче, чим засвідчено високу кваліфікацію, набуту за довгі місяці сидіння. На команду Руденка – «Палубу лопатити!» – всі забрали (кожен свої) речі в руки й стали попід стінами, а троє наймоторніших – Свистун, Приходько й Руденко (директор, професор і секретар райпарткому) – швидко
