муторне. Він зараз не хоче про це думати. Щось, пов’язане з темрявою, яку він носить у собі. Він хоче відволіктися. Хоче піти й підкорити якусь дівчину.
V.: Хай піде і зробить.
Λ.: Він сидить біля свого намету…
V.: Говори від його імені, тоді зв’язок буде повнішим. Поглянь на свою тінь. Твоя тінь лежить на шипотській траві.
Λ.: Так, я сиджу біля намету… Помічаю тінь на траві й вирішую провести ревізування. Потираю шию. Тінь моя, вона слухається моїх рухів. Певне, на шиї буде шкіра злазити. Сонце перейшло зеніт, і я відчуваю бажання зварганити собі щось поїсти. Меню на найближчі дні виглядає цілком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, і буханець хліба, придбаний у Воловці. Маю кілька пачок вермішелі швидкого приготування, а ще кілограм гречаної крупи. Загалом харчу, при моєму режимі, має вистачити днів на п’ять. По хліб можна спускатися в село Подобовець, де також є дуже солодке молоко по гривні за літр.
Оцінюю свої запаси оптимістично – вселяючими апетит. Взагалі зараз я – втілення піднесеності та благодаті.
Блядь. Навіщо я брешу собі? Навіщо продовжую брехати? Мені так хуйово, як не було ще ніколи. Мені хочеться вити вовком і накласти на себе руки просто зараз. Я розумію, що мені хуйово після вінта, чий відхідняк я намагався змазати трамадолом. Але дія трамадолу закінчилася вчора вночі близько третьої й перейшла в середню, найважчу, фазу вінтового відходняку. Мене пробило холодним потом і, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потім увімкнув комп’ютер і спробував подивитися фільм, уже не пам’ятаю назви, але це було якесь психоделічне гівно, від нього хотілося лізти на стелю. Я зрозумів, що знову допускаюся помилки – замість того, щоби знімати страх чимось легким і світлим, рука сама тягнеться по бісівське й причинне, по альбом Coil, наприклад, і думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у ліжку – третя ночі, і здається, до ранку не доживеш. У ці моменти зовсім не розумієш, нахріна було його колоти – нахріна? Щоб попустило. Щоб попустило від чого? Від того, що колов. І т. д.
Тому моя іронія з приводу запасів, «вселяючих апетит», так само як і «аватару піднесеності й благодаті», доступна тільки мені одному, оскільки решта публіки не посвячена в амбівалентність цих означень, як і в те, що коли мені хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилістично еклектичними, семантично ідіотичними і те де і те пе.
Все. Помовчу.
Підкидаю ще полінце у вогонь. Сонце переміщається на захід.
Я вибрав тінисту місцину для постою. За годину в мене буде напівморок і тьма комарів. Сідаю спітнілим лицем до диму – наді мною настирливо в’ються мушки. Облизую верхню губу. Солона.
Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні.
Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому,
