Я на цьому гастрит заробив!
Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бодуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
– І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія – це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором’язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. У гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
– Це точно, – погоджується Віка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. – Ти б послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
– Throbbing Gristle – це така музика. Називається індастріал. Я їхня фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по-іншому.
– Чому ти так думаєш?
Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
– Розумієш, вони фашисти! Вони садисти! Хворі на всю башку. Вони… блін, вони такі, як ти!
– То це комплімент?
– А ти сам розкумекай! Але, дядю, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
– О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
– Чого не міг?
– Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в’язав гачком і слухав гурт Сoil… І доля наче посміхнулася мені. Одного дня в моєму житті з’явилася Вона. Надія Кирилівна. Освічена, інтелігента особа, вийшла на пенсію, але продовжувала працювати лікарем-андрологом на півставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. Привітна. Ще цілком квітуча. Ех… Ми з нею знаєш шо робили? У лікарні на Новий рік двома сніжинками переодягнулися! Ото вже веселощів було… Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли поліклінікою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! – Тут я починаю істерично бити себе в груди. – Вона повісилася, Віко, рибонько, взяла і повісилась! Ти чуєш? Я не вибачив цього людям! І відтоді, – я вмикаю завершальну інтонацію, – відтоді, теоретично і практично, я готовий до останнього, рішучого кроку… – роблю рух, наче затягую собі на шиї удавку. – І, ніби невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказія.
Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я упродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
А мені навіть
