повітря.
– Віка, – представляється врешті.
У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.
– Сідай, – кажу я. – Герман.
Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска «каре». Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально-вульгарне.
Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі.
Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.
Із-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м’ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.
Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, у тому числі СНІД, нікуди не дівається.
На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці в дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася в чорниці. Тут кругом її повно.
Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.
Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.
Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.
Віка очікувально дивиться на мене.
– Ти координатор, да?
– Я?! Ні! Свят-свят-свят!
Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.
– Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.
Віка мовчить.
– Це ж завтра відкриття? – уточнюю я.
Вона киває.
– Ну, да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.
Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипотського фестивалю. Віка озивається:
– Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.
– Хто?
– Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…
– Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від
