сонце. Неподалік від нього починався кам’яний перешийок, що з’єднував Дагоску з материком, мав щонайбільше кількасот кроків завширшки в найвужчій точці й був оточений іскристим морем. Дорога від міських воріт проходила брунатною смугою крізь жовті кущі й вела на південь, до сухих пагорбів на материку. Над дорогою квилили та кружляли декілька жалюгідних на вигляд морських птахів, але жодних інших ознак життя не було.
– Можна позичити в вас підзорну трубу, генерале?
Віссбрук відкрив трубу і сердито пхнув її Ґлокті у простягнуту руку. «Явно вважає, що в нього важливіші справи, ніж водити мене оборонними спорудами». Генерал важко дихав, напружено виструнчившись у своїй бездоганній формі; його огрядне лице блищало від поту. «Докладає всіх зусиль для збереження професійної виправки. Крім виправки, у цьому йолопі немає нічого професійного, але, як каже архілектор, чим багаті, тим і раді». Ґлокта підніс латунну трубку до ока.
Гурки збудували частокіл. Високу огорожу з дерев’яних паль, що обрамляли пагорби, відрізаючи Дагоску від материка. По той бік стояли розкидані намети, там і тут здіймалися тоненькі бовдурики диму від багать, на яких щось готували. Ґлокта ледве бачив, як рухаються крихітні постаті та виблискує на начищеному металі сонце. «Зброя та обладунки, і того, і того вдосталь».
– Колись із материка надходили каравани, – пробурчав Віссбрук. – Минулого року їх бувало по сотні на день. А тоді почали прибувати імператорські вояки, і торгівців стало менше. Огорожу доробили пару місяців тому. Відтоді не з’явилося навіть віслюка. Тепер усе має надходити кораблями.
Позирнувши за огорожу, Ґлокта оглянув табори позаду, від моря з одного боку до моря з другого боку. «Вони просто грають м’язами, демонструють силу? Чи налаштовані абсолютно серйозно? Гурки обожнюють ефектні видовища, але й не проти добрих боїв – так вони й завоювали практично весь Південь». Він опустив підзорну трубу.
– Скільки, на вашу думку, гурків?
Віссбрук знизав плечима.
– Це неможливо сказати. Я припустив би, що як мінімум п’ять тисяч, але за тими пагорбами може бути набагато більше. Звідки нам про це знати?
«П’ять тисяч. Щонайменше. Якщо це – демонстрація, то добра».
– Скільки людей у нас?
Віссбрук помовчав.
– Під моїм командуванням перебуває близько шестисот вояків Союзу.
«Близько шестисот? Близько? Телепню ти недоумкуватий! Я, коли був вояком, знав ім’я кожної людини у своєму полку і кому які завдання підходять найкраще».
– Шістсот? І це все?
– У місті також є найманці, але їм не можна довіряти і вони самі часто спричиняють клопіт. На мою думку, вони гірше ніж нікчемні.
«Мене цікавили цифри, а не думки».
– Скільки найманців?
– Зараз, можливо, тисяча, а може, й більше.
– Хто ними керує?
– Якийсь штирієць.
