їхні чи то охоронці, чи то викрадачі, була справді розкішна.
Обабіч лункого приміщення тягнулися два ряди колон, високих, як дерева в лісі, та витесаних із відшліфованого зеленого каменю, прикрашеного блискучими срібними прожилками. Висока стеля була пофарбована в насичений синьо-чорний колір, усіяний цілою галактикою сяйливих зірок із позначеними золотими лініями сузір’ями. Простір перед дверима заповнював глибокий і абсолютно тихий басейн із темною водою, у якій усе відображалося. Внизу була ще одна затінена зала. За нею було ще одне затінене нічне небо.
Імперський легат розслаблено лежав на дивані, що стояв на високому помості у віддаленому кінці приміщення, а стіл перед ним був заставлений делікатесами. Легат був здоровезний, кругловидий і тілистий. Його пальці, рясно внизані золотими перснями, підхоплювали ласі шматочки й закидали до відкритого рота, а очі на мить зупинилися на двох його гостях – чи двох його в’язнях.
– Я Саламо Нарба, імперський легат і губернатор міста Калкіс. – Він поворушив ротом, а тоді виплюнув оливкову кісточку, яка дзенькнула, впавши на тарілку. – Ви – той, кого називають Першим з-поміж магів?
Маг схилив лису голову. Нарба підняв келих, затиснувши його ніжку між важкими вказівним і великим пальцями, відпив чималу порцію вина, неквапливо покрутив його в роті, стежачи за ними, а тоді ковтнув.
– Баяз.
– Саме так.
– Гм-м. Я не хочу вас образити, – тут легат узяв крихітну виделку й витягнув нею устрицю з мушлі, – але ваша присутність у цьому місті мене турбує. Політична ситуація в Імперії… нестабільна. – Він підняв келих. – Навіть більшою мірою, ніж зазвичай. – Сьорб, плюсь, ковть. – Мені аж ніяк не потрібно, щоби хтось… порушив рівновагу.
– Нестабільніша, ніж зазвичай? – перепитав Баяз. – Я гадав, що Сабарбус нарешті всіх утихомирив.
– Тимчасово втихомирив усіх своїм чоботом. – Легат зірвав із грона пригорщу темного винограду і, відкинувшись на подушки, закинув ягоди одну за одною до роззявленого рота. – Але Сабарбус… мертвий. Кажуть, отруєний. Його сини, Скаріо… та Ґолтус… посварилися через його спадщину… а тоді пішли війною один на одного. Надзвичайно кривавою війною навіть як на цю виснажену землю.
Тут він виплюнув кісточки на стіл.
– Ґолтус зайняв місто Дарміум посередині великої рівнини. Скаріо доручив узяти його в облогу найвидатнішому генералові свого батька, Кабріанові. Нещодавно, після п’яти місяців оточення, залишившись без харчів, без надії на полегшення… місто здалося.
Нарба вгризся у стиглу сливу, і по його підборіддю потік сік.
– Отже, Скаріо близький до перемоги.
– Гм. – Легат витер обличчя кінчиком мізинця й недбало кинув на стіл недоїдений фрукт. – Нарешті взявши місто, забравши собі його скарби та віддавши його своїм воякам на жорстокий грабунок, Кабріан оселився у стародавньому палаці та оголосив себе імператором.
– А… Здається, це вас не схвилювало.
– У душі я ридаю, але я
