рівнини справді украй небезпечні, а надто зараз. Деякі торгівці ще туди їдуть, але не вертаються. Гадаю, той божевільний Кабріан повипускав туди мародерів, які жадають здобичі. Скаріо й Ґолтус теж: вони не набагато кращі. У нас, по цей бік струмка, ще зберігається сяка-така законність, але там кожен сам за себе. Якщо вас заскочать на рівнині, вам ніхто не поможе. – Він знову шморгнув носом. – Геть ніхто.
Баяз похмуро кивнув.
– Ми про це й не просимо.
Він пришпорив коня, і той клусом подолав міст і перейшов на стежку з протилежного боку. Інші пішли за ним: спершу Лонгфут, тоді Лютар, а далі – Дев’ятипалий. Кей трусонув віжками, і віз із грюкотом поїхав. Ферро пішла останньою.
– Геть ніхто! – гукнув їй услід вояк, а тоді знову притиснувся до шерехатої стіни своєї хатинки.
Велика рівнина.
Ця місцевість мала добре підходити для верхової їзди, вселяти впевненість. Ферро могла б помітити наближення ворога за багато миль, але нікого не бачила. Лише безкрайній килим із високої трави, що коливалася й метлялася на вітрі, тягнучись на всі боки до далекого-далекого обрію. Цю одноманітність порушувала тільки стежка, лінія коротшої й сухішої трави, що була всіяна ділянками голої чорної землі й розрізала рівнину прямо, як стріла.
Ферро не подобалася ця безкрайня однаковість. Поки вони їхали, вона супилася, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Безживний ґрунт у Безплідних Землях Канти був повен орієнтирів – розбитих брил, зів’ялих долин, засохлих дерев, що відкидали загребущі тіні, далеких тінистих складок у землі, залитих світлом ясних гребенів. У Безплідних Землях Канти небо над головою порожнє, нерухоме – яскрава миска, у якій немає нічого, крім сліпучого сонця вдень і яскравих зір уночі.
Тут усе, як не дивно, було навпаки.
Земля була одноманітна, зате небо повне руху, повне хаосу. Високо над рівниною нависали хмари, пітьма та світло скручувалися разом у велетенські спіралі, мчали над степом за невтомним вітром, сунулися, оберталися, розривалися та зливалися назад, відкидаючи на землю страхітливі текучі тіні й погрожуючи знищити шістьох крихітних вершників та їхній крихітний возик зливою, що затопить увесь світ. І все це втілення Божого гніву висіло на згорблених плечах Ферро.
Це була дивна земля, у якій їй не було місця. Вона потребувала причин тут бути, до того ж добрих причин.
– Чуєш, Баязе? – гукнула вона, порівнявшись із ним. – Куди ми їдемо?
– Гм, – гмикнув він, похмуро дивлячись за неспокійну траву і переводячи погляд із нічого на ніщо. – Ми їдемо на захід: за рівнину, за велику річку Аос, аж до самих Ламаних гір.
– А потім?
Вона зауважила, як ледь помітні зморшки довкола його очей і на переніссі поглибились, побачила, як він стиснув вуста. Дратується. Її запитання йому не сподобались.
– Потім ми поїдемо далі.
– Як довго це триватиме?
– Усю зиму та частину весни, – різко відповів він. – А тоді треба буде повернутися.
