нічим їх утішити.
Тут, у Нижньому місті, було нестерпно спекотно, але Кадія явно не відчував дискомфорту. Погляд у нього був рівний, він, не відводячи очей, темних і холодних, як глибока вода, дивився на Ґлокту.
– Ви мене засуджуєте?
Ґлокта потер зболену шию.
– Аж ніяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже мені, якщо я до нього не долучуся. – Він облизав порожні ясна. – Я й сам дечим пожертвував.
– Можливо, ще не всім. Ставте ваші запитання.
«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»
– Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?
– Я щиро сподіваюся, що він помер у великих муках.
Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Те, чого я геть не очікував – чесна відповідь. Можливо, перша чесна відповідь на це запитання, яку я отримав, але вона аж ніяк не звільняє його від підозри».
– У великих муках, кажете?
– Величезних муках. І я не литиму сліз, якщо з вами станеться те саме.
Ґлокта всміхнувся.
– Сумніваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз ідеться про Давуста. Чи доклали ваші люди рук до його зникнення?
– Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевірки на відданість, його показові розправи багато сімей втратили чоловіків, батьків, доньок. Моїх людей налічується багато тисяч, і я не можу встежити за ними всіма. Можу сказати вам одне: я нічого не знаю про його зникнення. Коли падає один диявол, завжди надсилають нового, і ось ви тут. Мої люди не здобули нічого.
– Крім мовчання Давуста. Можливо, він виявив, що ви уклали домовленість із гурками. Можливо, ваші люди не бажали приєднання до Союзу.
Кадія пирхнув.
– Ви нічого не знаєте. Жоден дагосканець нізащо не уклав би домовленості з гурками.
– Чужинцям ви здаєтеся дуже схожими.
– Необізнаним чужинцям – так. Усі ми маємо смагляву шкіру, і всі ми молимося Богові, але цим і вичерпується наша подібність. Ми, дагосканці, ніколи не були войовничим народом. Ми лишалися тут, на своєму півострові, упевнені в міцності своїх оборонних споруд, тим часом як Гуркська імперія ширилася кантійським континентом, наче рак. Ми вважали, що її завоювання не мають нас обходити. Це було нашим прорахунком. До наших воріт прийшли посланники з вимогою стати на коліна перед гуркським імператором і визнати, що пророк Калул мовить голосом Бога. Ми не стали цього робити, і Калул заприсягся нас знищити. Тепер це, схоже, нарешті йому вдасться. Під його владою опиниться весь Південь.
«І архілектор анітрохи цьому не зрадіє».
– Хто його зна? Може, Бог прийде вам на поміч.
– Бог сприяє тим, хто сам вирішує свої проблеми.
– Можливо, ми здатні розв’язати деякі проблеми разом.
– Я не маю бажання вам допомагати.
– Навіть допомагаючи при цьому
