належав до Ордену магів, – буркнув Баяз. – До мого ордену. Був другим із дванадцяти учнів Джувенса. Він завжди заздрив моєму місцю, завжди жадав влади. Щоб її здобути, він порушив Другий закон. Він їв людську плоть і вмовляв інших чинити так само. Він зробився лжепророком і обманом змусив гурків служити собі. Ось він який, Калул. Твій і мій ворог.
– Що таке Сíм’я?
У мага раптом сіпнулось обличчя. Лють і, можливо, зовсім трохи страху. А тоді його лице розслабилося.
– Що це таке?
Він усміхнувся їй, і його усмішка збентежила її більше, ніж міг збентежити весь його гнів. Він нахилився до неї досить близько, щоб його не почув більш ніхто.
– Це – знаряддя твоєї помсти. Нашої помсти. Але воно небезпечне. Навіть говорити про нього небезпечно. Є ті, хто постійно слухає. Із твого боку було б розважливо спинити потік своїх запитань, поки відповіді на них не спалили нас усіх.
Він знову пришпорив коня й поскакав клусом сам-один попереду всієї компанії.
Ферро залишилася позаду. Поки що вона дізналася достатньо. Дізналася достатньо, щоб довіряти цьому Першому з-поміж магів менше, ніж раніше.
Виямок у землі щонайбільше чотири кроки в поперечнику. Западина у ґрунті, оточена низькою стіною з вологої темної землі, повної переплетеного коріння трави. Це було найкраще місце, яке вони знайшли для табору на ніч, і їм ще пощастило, що вони його знайшли.
Ферро за весь день не бачила на місцевості більшого об’єкта.
Багаття, розведене Лонгфутом, уже добре палало; його полум’я яскраво й жадібно лизало дерево, зашурхотівши й потягнувшись убік, коли у виямок увірвався вітер. Довкола вогнища сиділи п’ятеро біляків, зігнувшись і збившись докупи заради тепла, і воно яскраво освітлювало їхні змарнілі обличчя.
Розмовляв лише Лонгфут. У нього тільки й було розмов, що про власні видатні досягнення. Він побував у тому чи іншому місці. Він знає те чи се. Він має видатний талант до того чи сього. Ферро ці балачки вже сиділи в печінках, і вона двічі сказала йому про це. Першого разу їй здавалося, що вона висловилася чітко. Удруге пересвідчилася в цьому. Їй він про свої ідіотські мандри більше не розповідатиме, та інші ще мовчки страждали.
Біля вогню було місце для неї, але вона туди не хотіла. Їй більше подобалося сидіти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вітрі, було холодно, і вона щільніше обгорнула ковдрою тремтячі плечі. Холод – річ дивна та страшна. Вона його ненавиділа.
Але холод подобався їй більше, ніж товариство.
І тому вона сиділа осторонь, понура й мовчазна, і дивилася, як із похмурого неба зникає світло, дивилася, як поволі насувається темрява. Тепер від сонця лишався тільки ледь помітний відблиск на далекому обрії. Останні залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.
Великий біляк підвівся, глянув на неї та сказав:
– Темніє.
– Ага.
– Мабуть, це й відбувається, коли сонце сідає, еге ж?
– Ага.
Він почухав свою товсту шию збоку.
– Треба
