небезпеки.
– Пропоную тобі сходити туди й подивитися, – пробурмотів Лонгфут.
– Мені пропонуєш? – скоса позирнув на нього Лоґен. – Отже, сам ти лишаєшся тут, так?
– Я не маю таланту до бійок. Ти це добре знаєш.
– Гм, – буркнув Лоґен. – Таланту до виходу з бійок у тебе катма, зате до їх знаходження – удосталь.
– Знаходити щось – це моя робота. Я тут заради навігації.
– Може, ти б міг знайти мені пристойну вечерю та ліжко, – гиркнув Лютар із плаксивим союзним акцентом.
Ферро з огидою втягнула повітря крізь зуби.
– Хтось мусить піти, – буркнула вона й ковзнула на животі за край схилу. – Я піду ліворуч.
Ніхто більше не ворухнувся.
– Ми теж, – буркнув Лютарові Лоґен.
– Я?
– А хто ще? Три – гарне число. Ходім, тільки непомітно.
Лютар поглянув крізь траву в долину, облизав губи й потер руки. Лоґенові було видно, що він збентежений, збентежений і водночас гордий, як зелений хлопчисько перед боєм, який випинає підборіддя, намагаючись показати, що не боїться. Лоґен не обманювався. Він бачив усе це вже сотню разів.
– А ти хочеш дотерпіти до ранку? – буркнув він.
– Просто стеж за власними недоліками, північанину, – процідив Лютар, посунувшись униз схилом. – У тебе їх удосталь!
Він, незграбний і недосвідчений, випхався за край дупою догори й гучно задзвенів коліщатками великих блискучих шпор.
Лоґен схопив його за плащ, перш ніж він віддалився бодай на крок.
– Ти ж знімеш оці штуки, перш ніж піти, правда?
– Що?
– Ці блядські шпори! Я сказав: непомітно! Ти б ще дзвоник собі на прутня почепив!
Лютар набурмосився й сів, аби їх зняти.
– Не підводься! – процідив Лоґен і штовхнув його спиною в траву. – Хочеш нас згубити?
– Геть від мене!
Лоґен знову пхнув його донизу, а тоді тицьнув у нього пальцем, щоб до нього точно дійшло.
– Я не збираюся вмирати через твої блядські шпори, так і знай! Якщо не можеш ходити тихо, можеш сидіти тут, із навігатором. – Він зиркнув на Лонгфута. – Може, ви обидва зможете за допомогою навігації дістатися до села, коли ми впевнимося, що там безпечно.
Він захитав головою й поповз униз схилом за Ферро.
Вона вже опинилася на півдорозі до ручаю, перекочувалася й ковзала через розвалені стіни, нишком пробігала між ними, низько пригнувшись і тримаючи руку на руків’ї свого вигнутого меча, швидка й мовчазна, як вітер над рівниною.
Це, звісно, вражало, але Лоґен непогано вмів підкрадатися. Замолоду він цим славився. Він уже й збився з ліку, до скількох шанка та людей підкрався ззаду. Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Дев’ятки – це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Дев’ятипалий уміє
