стояла в оболонці однієї зі зруйнованих будівель і, нахмурившись, дивилася на землю. Обпалена ділянка в траві, а довкола неї – декілька каменів. Кострище.
– Йому всього день чи два, не більше, – пробурмотів Лоґен, потицявши пальцем у попіл.
До них іззаду підійшов Лютар.
– І все-таки тут нікого нема.
Його обличчя виражало таку самовдоволеність і пиху, наче він якимось робом одразу про щось здогадався. Про що саме, Лоґен не знав.
– Пощастило тобі, що нема, бо інакше ми б, може, вже зшивали тебе докупи!
– Бля, та я б вас обох зшивала! – прошипіла Ферро. – Мені треба зшити докупи ваші нікчемні білі голови! Від вас обох користі, як від мішка з піском у пустелі! Тут є сліди. Від коней і возів.
– Може, купці? – з надією в голосі запитав Лоґен. Вони з Ферро перезирнулися. – Можливо, нам надалі краще триматись осторонь дороги.
– Надто повільно.
Баяз тим часом уже спустився до села. За ним не забарилися Кей і Лонгфут із возом і конями.
– Занадто повільно. Будемо триматися стежки. Тут ми вчасно побачимо, якщо хтось надходитиме. Заздалегідь.
Лютара це явно не переконало.
– Якщо ми побачимо цих людей, вони побачать нас. Що тоді?
– Тоді? – Баяз підняв брову. – Тоді нас зможе оборонити славетний капітан Лютар. – Він оглянув зруйноване село. – Проточна вода та своєрідний прихисток. Здається, це добре місце для табору.
– Непогане, – буркнув Лоґен, який уже шукав у возі полін, щоб розпалити багаття. – Я зголоднів. Куди поділися ті птахи?
Лоґен сидів і дивився з-за своєї миски, як їдять інші.
Ферро сиділа навпочіпки на самому краєчку мінливого світла ватри, зігнувшись і мало не сховавши затінене обличчя в мисці. Вона з підозрою роззиралася навколо та їла руками, запихаючись так, ніби боялася, що в неї щомиті можуть відібрати їжу. Лютар був не такий завзятий. Він елегантно покусував крильце оголеними передніми зубами, так, ніби, торкнувшись його губами, міг отруїтись. На його тарілці збоку були ретельно викладені знехтувані шматочки. Баяз жував не без задоволення, а його борода виблискувала соком із м’яса.
– Смачно, – пробурмотів він із повним ротом. – Майстре Дев’ятипалий, тобі варто замислитися про кулінарію як фах, якщо тобі коли-небудь набридне… – він змахнув ложкою, – те, чим ти займаєшся.
– Гм, – промовив Лоґен.
На Півночі коло багаття поралися всі по черзі, і це вважалося честю. Добрих кухарів цінували майже так само, як добрих бійців. Тут було інакше. З казанками ця компанія поводитися не вміла. Баяз ледве вмів довести чай до кипіння, і на цьому все. Кей за сприятливих обставин міг видобути коржик із коробки. Що ж до Лютара, то Лоґен сумнівався, що той узагалі знає, де в казанка дно. А Ферро, схоже, зневажала ідею кулінарії як таку. Лоґен вважав, що вона звикла їсти все сирим. Може, навіть іще живим.
На
