у жалюгідному стані. Вест бачив, як бійці скупчуються під деревами, щоб погрітись, не маючи чим захиститися від дощу, крім половини ковдри. Ганьба та й годі.
– Ваша високосте, Королівський полк забезпечений добре, та мене турбує становище деяких ре…
– Так, – сказав Ладісла, перервавши його так, ніби він геть не говорив, – із ними все гаразд! Вони гризуть вудила! Певно, їх зігріває внутрішній вогонь, так, Весте? Не можуть дочекатися, коли підуть на ворога! Хай йому грець, шкода, що ми мусимо чекати тут, марнуючи час за цією клятою річкою!
Вест закусив губу. Неймовірний хист принца Ладісли до самообману з кожним днем дратував дедалі сильніше. Його високість убив собі в голову, що стане видатним і славетним генералом, очоливши незрівнянний підрозділ бійців. Що він здобуде видатну перемогу, і в Адуа його вітатимуть як героя. Однак замість того, щоб докласти до цього бодай дрібку зусиль, він поводився так, ніби це вже сталося, геть не зважаючи на істину. Не можна було допустити, щоб він помітив щось огидне, неприємне чи несумісне зі своїми божевільними ідеями. Тим часом чепуруни з його штабу, які не мали й місяця бойового досвіду, навіть разом узяті, хвалили його за чудові судження, плескали один одного по спині та погоджувалися з усіма його висловлюваннями, хоч якими сміховинними.
Людина, що ніколи ні в чому не знала нужди, ні над чим не працювала й за все життя не відзначилася навіть найменшою крихтою самодисципліни, певно, має чудернацькі уявлення про світ, думалося Вестові, а доказ цього їхав верхи поряд із ним і всміхався так, наче турбота про десятьох тисяч людей – завдання неважке. Кронпринц і реальний світ, як зауважив лорд-маршал Бурр, були геть чужі один одному.
– Холодно, – пробурчав Ладісла. – Погода вже не схожа на ту, що буває в пустелях Гуркулу, так, полковнику Вест?
– Ні, ваша високосте.
– Але дещо не змінюється, еге ж? Тобто війна, Весте! Війна загалом! Вона однакова повсюди! Відвага! Честь! Слава! Ви ж билися разом із полковником Ґлоктою, так?
– Так, ваша високосте.
– Колись я обожнював слухати історії про діяння цієї людини! У юності він був одним із моїх героїв. Об’їздив ворога, тероризував його комунікації, атакував обоз і все що завгодно. – Принців батіг об’їхав, потероризував й атакував уявний обоз у повітрі перед ним. – Шикарно! І ви, як я розумію, усе це бачили?
– Дещо з цього – так, ваша високосте.
Він бачив безліч садн від сідла, сонячних опіків, грабунку, пияцтва та марнославного хизування.
– Полковник Ґлокта, присягаюся! Трохи його блиску стало б нам у пригоді, так, Весте? Трохи його сили! Трохи його енергії! Прикро, що він загинув.
Вест підвів погляд.
– Він не загинув, ваша високосте.
– Не загинув?
– Його взяли в полон гурки, а тоді повернули до Союзу, коли війна скінчилася. Він… гм… він вступив до Інквізиції.
– Інквізиції? – явно вжахнувся принц. – І як тільки можна відмовитися
