прикро, що той клятий Бетод сюди не піде! – Принц Ладісла сердито змахнув у повітрі батогом. – Це хіба трохи краще за кляту варту! Бурр вважає мене дурнем, так, Весте, вважає?
Вест глибоко вдихнув.
– Я не міг би нічого про це сказати, ваша високосте.
Непостійний розум принца вже облишив цю тему.
– А як там оті ваші улюбленці? Оті північани. Ті, що з кумедними іменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?
– Шукач.
– Точно, Шукач! Шикарно! – Принц захихотів собі під носа. – А той інший – найбільший здоровило, якого я тільки бачив! Чудово! Що вони роблять?
– Я послав їх у розвідку на північ від річки, ваша високосте.
Вестові стало шкода, що він не з ними.
– Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрібно про це знати.
– Звичайно, треба. Чудова ідея. Так ми зможемо підготуватися до атаки!
Вест радше сподівався на вчасний відступ і швидкого гінця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Віддати наказ про славний наступ, а тоді піти спати – ось як Ладісла уявляв війну. Слів «стратегія» та «відступ» у його лексиконі не було.
– Так, – бурмотів собі під носа принц, напружено вдивляючись у дерева за річкою. – Підготувати атаку та відкинути їх за кордон…
До кордону звідти було сто ліг. Вест скористався моментом.
– Ваша високосте, перепрошую, та в мене чимало справ.
Тут він не збрехав. Табір був організований (чи дезорганізований) без урахування міркувань комфорту чи оборони. Він являв собою безладний лабіринт із благенької парусини на великій галявині біля річки, де земля була надто м’яка й невдовзі перетворилася під колесами возів із запасами на болото з липкої багнюки. Спершу там не було вигрібних ям, потім їх вирили надто мілкими й надто близько до табору, неподалік від того місця, де зберігався провіант. Так уже вийшло, що цей провіант був кепсько спакований, неналежним чином приготований і вже майже зіпсувався, а тому вабив до себе всіх пацюків Енґлії. Вест не сумнівався: якби не холод, у таборі вже б лютували хвороби.
Принц Ладісла змахнув рукою.
– Звісно, чимало справ. Ви можете розповісти мені ще щось завтра, так, Весте? Про полковника Ґлокту і таке інше. Збіса прикро, що він загинув! – гукнув він через плече, поскакавши кентером до свого величезного пурпурового намету, що стояв високо на пагорбі, вище смороду й безладу.
Вест, відчувши певне полегшення, розвернув коня й погнав його вниз схилом, до табору. Дорогою він минав людей, що пробиралися крізь напівзамерзлу сльоту, хитаючись, тремтячи, випускаючи з диханням хмарки пари й закутавши руки в брудне ганчір’я. Минав одягнених зовсім по-різному людей, що сиділи жалюгідними групками перед своїми латаними наметами якомога ближче до вбогих багать, вовтузилися з казанками, грали в жалюгідні ігри мокрими картами, пили та вдивлялися в холодну порожнечу.
Краще навчені рекрути пішли з Полдером і Кроєм шукати ворога. Ладіслі повісили на шию залишки:
