наших сіл.
Нічого вони не заслужили за довгі роки, лише видали їм на дорогу по одному дукату.
Йшли вони цілий день, аж захопила їх ніч у дорозі. Треба до когось проситися переночувати. Увійшли до найближчої хати. Живуть тут дві жінки – стара і молода, два чоловіки – старий і молодий.
Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.
Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:
– Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?
– Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.
Той викторівський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дідові, та хоч вчую, що буде говорити».
Заплатив старому, а той каже:
– Хай тебе, синку, чужі справи не обходять.
Цей думає, що дід ще щось скаже, але той мовчить.
– То вже все, діду?
– Все.
– Е, – каже комарівський, – дам і я свій дукат.
Старий усміхнувся і промовляє:
– Сину, ліпші розмисли, як замисли.
Виймає дуката і боднарівський.
– Ніде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всі люди ходять.
– Все, діду?
– Все.
Зібралися вояки, подякували за нічліг й пішли. Йдуть та й самі над собою сміються дорогою:
– Видурив старий у нас три дукати. Воліли були пропити, ніж задармо давати.
Але захоплює їх друга ніч. Зайшли вони у такий ліс, що кінця-краю йому не видно. Треба під смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать – на галявині стоїть величезний будинок. Погримали в браму – вийшов височезний і сильний чоловік.
– Що, – питає, – хочете?
– Нам би переночувати.
– Переночуєте.
Веде їх довгим коридором, а там, вздовж по стінах, висять чоловічі голови. Взяв страх вояків. Викторівський хотів щось запитати, але нагадав собі дідові слова і вголос повторив:
– Нас чужі діла не обходять.
Переночували на м'яких перинах. Дякують господареві, а тих голів уже нема. Він говорить:
– Чому ви мене не питали про людські голови, які вчора висіли?
– Нас чужі діла не обходять.
– Маєте щастя. Якби запитали, то й ваші голови там висіли би.
А за воротами перемовляються:
– Той дід вартий не одного, а ста дукатів. Він нам життя врятував.
Доходять вони до Викторова, той перший залишається, і домовляються, що через два дні мають зійтися у Боднарові. Цей боднарівський мав би йти рівною дорогою через Комарів, але йому забаглося прямувати навпростець, через ліс.
– Я, – каже, – так швидше додому дійду.
Комарівський говорить:
– Ой, згадай, що тобі дід радив!
– Що ти слухаєш дідові казки?
