бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди – скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
– Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
– Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, – щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
– Як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
– Яку?
– Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
– Піди ж, – каже, – скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти – хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть – кланяються:
– Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
– Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те – одно, а те – двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
– Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
– Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
– Чого ти плачеш? – питає кінь. – Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду, – каже, –
