style="font-size:15px;"> – Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
– Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
– Ти, – каже, – дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який – всі різні.
Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
– Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
Та як глянула:
– Е, – каже, – це моя погибель, треба її зрубати!
– Що ти, як можна, сама лучча в саду краса – та зрубати.
Все одно:
– Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
– Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
– А ти, – каже, – дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду – і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
– А пливи, – каже, – сюди!
Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
– А де тут така-то дівчина?
Показали йому.
– Ну, – каже, – ти мене вдруге на світ народила.
Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив’язав і розметав.
Золотоволосий хлопець
Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд – придворні, посли й гості, – але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.
Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка – ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:
– Сама живеш?
– Сама.
– А діти де?
– Розійшлися по білому світу.
– А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.
– Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.
– А як ти це зробиш? – поцікавився цісар.
– Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.
Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:
– Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.
– Приїдь через рік.
Цісар скочив на коня й поїхав додому. А жінка – до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба. Знахарка
