срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.
На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце – і то можна було дивитися, а на неї – ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.
– Ой, які чудеса ви привезли! – хвалила.
Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами.
А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.
Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:
– Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.
Тоді цар покликав Тридцять Першого:
– Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!
Хлопець пішов до коника уже сам не свій.
– Не сушися, легіню, – порадив йому кінь. – Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятипудовими підковами.
Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.
– Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево, – порадив далі кінь.
Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пильнував стадо, і прибіг на іржання, сиплячи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг – ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.
На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.
Перепливли море, прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:
– Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!
Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.
– Подоїш її стадо або голову втратиш! – пригрозив.
Пішов легінь до коня і розповів про свою біду.
– Не гризися, – втішив кінь. – Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.
Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були повні молока.
– Ходім тепер вінчатися, – умовляє цар дівчину-красуню.
А вона відказує:
– Треба молоко ще скип’ятити, і най у ньому скупається той, що подоїв стадо.
Цар знову покликав Тридцять Першого. Коли почув легінь його розказ, то перелякався. Та коник заспокоїв:
– Лізь у той казан, котрого я оббіжу три
